Біла ніч. Андрій Кокотюха
якої де-не-де вже пробивалася дрібна зелень. Віддихався, перевернувся на спину, чомусь зовсім недоречно усвідомивши: вибір зроблено, назад дороги нема, і хай як хотів до останнього жити й не ховатися, однаково не вийшло.
Поруч затріщало, повалився Цвяшко, кинув на видиху:
– Усе!
– Ти вчора думав – усе.
– Забув? Сам біг! Тепер бач, як пішло! У різні боки! Поки всіх ловитимуть, ми прорвемося.
– Нас не ловитимуть?
– Кажу – усіх. Тільки ми перші. Відірвалися. Хіба облава, ліс прочешуть. Та нема в москалів зараз стільки людей. Поки розберуться…
До Мирона почало доходити: а простий план, схоже, таки вдається. Сівши, він потер забите плече. Степан далі лежав, дивлячись у небо.
– Нас не зловлять.
– Чому?
– Бо мене вчора злапали. Бомба, як кажуть, двічі в одну воронку не падає.
Аргумент сумнівний. Проте Чотар промовчав, остаточно віддихуючись.
– Далі як?
– Я тебе маю питати.
– Мене?
Цвяшко теж сів, потім – поволі звівся на рівні, глипнув на Мирона згори:
– Ти тутешній. Сам казав – знаєш, до кого постукати. Я тут, поки мене тягали, чув краєм вуха про Східняка. Знаєш такого?
Чотар справді чув про командира з таким псевдо.
– Особисто ні. Він то тут, то там.
– Його б знайти.
– Саме його?
– Чи когось іншого. Я, братику, у погребі сидіти не хочу. В мене, знаєш, за цей час до совєтів багато чого назбиралося. То як, заведеш?
Мирон теж підвівся.
– Та спершу подалі звідси. Досидимо до темряви, я тим часом розтумкаю, де ми є. Як ніч упаде, спробуємо вийти, є кілометрів за десять на схід один хутір…
4
Луцьк, вулиця Ягеллонська – Гнідава[6]
Чоловік любив її, хотів від неї дітей.
Мабуть.
Вона намагалася в це вірити, переконувала себе в тому. Часом реальність їхніх стосунків із Федором усіляко заперечувала подібні переконання. Але, доходячи до краю, Клавдія Полиніна завжди мала в загашнику останній, залізний аргумент, об який розбивалися всі сумніви.
Аби так не було, муж не пробачив би її.
Раніше він навіть не думав про те, щоб забрати дружину із собою до місця служби. Хоча коли п’ять років тому, навесні, незабаром після завершення фінської кампанії[7], тоді ще лейтенанта державної безпеки вперше відрядили до звільненого від поляків Львова[8], Клавдії виповнилося двадцять п’ять і вона дуже хотіла побачити донедавна закритий для неї буржуазний світ. Мала надію, що Федора залишать там надовго й він, як інші офіцери, випише молоду дружину до себе. Та Полинін, який перед тим розміняв четвертий десяток, був категоричний:
– Москва – столиця. Чого в провінцію рвешся? Я сам без охоти їду, бо накази не обговорюються. Довго не затримаюсь, чекай.
Він мав рацію. Для Клави Буланової, корінної москвички, світ обмежувався рідним містом, лише влітку розширюючись до підмосковних
Ягеллонська – центральна вулиця Луцька, від 1939 року перейменована на вулицю імені Сталіна. Стара назва поверталася під час німецької окупації, з приходом радянської влади повернули й «актуальну» назву. На момент дії роману неофіційно називалася Ягеллонською. Тепер – імені Лесі Українки. Гнідава – на момент оповіді село в південній частині Луцька, частина якого приєднана до міста. Тепер – житловий район.
Радянсько-фінська війна (30 листопада 1939 – 13 березня 1940), акт збройної агресії СРСР проти Фінляндії. Викликана відмовою Фінляндії змінити власний державний кордон і передати СРСР військову базу Ханко в Карелії. У радянській пропаганді називалася «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». Завершилася мирним договором після згоди Фінляндії віддати агресору частину своєї території.
Радянська пропаганда називала окупацію всієї Західної України у вересні 1939 року «звільненням братнього українського народу від польського панування».