Біла ніч. Андрій Кокотюха
служба вимагає від Полиніна триматися суворо й виявляти прихованих ворогів.
Він тоді так і не взяв молоду дружину із собою, вперше і не востаннє в довоєнні роки залишивши вдома саму. На щастя, щоразу не надовго, зазвичай на два-три місяці, хоча були й короткі відпустки. У такі дні, відзвітувавши начальству, Полинін завжди викроював для Клавдії день, а то й два, які вони проводили разом. Федору якимось незрозумілим їй способом удавалося діставати дозвіл на службове авто. Якщо було літо, вибиралися за місто, купалися, каталися на човні, він вправно веслував і завжди примудрявся так ударити веслом по воді, аби оббризкати її – ніби ненавмисне.
Клавдія закохалася в того, хто її захистить. Уважала Федора Полиніна тим лицарем без страху та докору, на яких тримається безпека держави, у якій вона виростала. У Москві вона народилася, дитяча пам’ять зберегла картини розрухи й голоду тих часів, коли більшовики тільки намагалися зберегти захоплену владу, а містом гуляли чутки про людожерів, що полюють на маленьких дітей.
Батькові пощастило – працював у друкарні. Її працівники мали непогані як на той час пайки. Але мама однаково вирішила краще не шукати поки служби, воліючи від гріха подалі тримати трирічну Клаву вдома. Тож потім, багато пізніше, познайомившись на інститутському балу з блискучим молодшим лейтенантом держбезпеки, побачила в ньому того, із ким почуватиметься в безпеці.
Тато на той час десять років, як помер – надихався свинцевими випарами в друкарні, це зруйнувало його ізсередини. Мама сумно хитала головою, тримаючи себе так, ніби знала більше, ніж хотіла чи могла сказати. Проте від шлюбу не відмовляла, тим більше, що Полиніну надали службове житло – окрему квартиру в старому купецькому будинку на Ординці. Коли молодята заїхали туди, Клавдія на початках кілька разів ловила на собі недружні погляди нових сусідів, здебільшого старших жінок. Краєм вуха чула, нібито перед ними там жила родина інженера, який виявився японським шпигуном, передавав ворогу секретні проектні розробки й листувався зі зрадником Люшковим, котрий з Японії готував замах на товариша Сталіна в Мацесті[11].
Попри це, Клавдія Полиніна не сушила собі голову й не переймалася сумним. Вона змирилася з чоловіковими відрядженнями й не зважала на те, що коло повсякденного спілкування не виходило далеко за межі дружин і подруг його товаришів по службі. Щиро вважала тих, хто косо дивиться на працівників НКВС, або надміру переляканими, або прихованими ворогами. І вже справді не хотіла нікуди їхати з Москви, бо чого шукати добра від добра.
Ілюзії розвіялися за кілька найдовших і найстрашніших, як думала Клавдія тепер, днів у її житті.
Перша воєнна осінь.
Жовтень сорок першого.
Тут, у Луцьку, вона чомусь частіше згадувала, як ранком побачила у своєму дворі те, чого не могла уявити в страшних снах: ті самі сусіди, котрі змирилися й навіть почали ввічливо всміхатися, викидали з вікон портрети Сталіна. Горіли червоні томики його праць, поруч
Люшков, Генріх Самійлович (1900–1945), народився в Одесі, з 1917 року – член РСДРП(б), потім – політрук, від початку 1930-х – таємний агент НКВС, займався промисловим шпигунством. 1938 року під час «великих чисток», уже будучи комісаром держбезпеки, здався японцям. У січні 1939 року Люшкову приписали організацію замаху на Сталіна в санаторії в Мацесті. Його нібито мали вчинити білогвардійські диверсанти, пробравшись до ванної кімнати санаторію водостоком.