Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
Пущі та не з’їло б тебе, а тоді не обернулося б на дійсно надзвичайний жах.
Я вражено відсахнулася від цієї думки, а він тим часом повернув нахмурене обличчя до принца, який щойно трохи застогнав і поворухнувся уві сні: почав прокидатися, піднявши нетверду руку, аби потерти собі обличчя. Я сяк-так звелася на ноги та сторожко відійшла від ліжка, наблизившись до Дракона.
– Ось, – промовив Дракон. – Калікуал. Це краще, ніж бити коханців до непритомності.
Він очікувально глянув на мене. Я витріщилася на нього, тоді на принца, який поволі оживав, а тоді знову на нього.
– Якби я не була відьмою, – сказала я, – якби я не була відьмою, чи дозволили б ви мені… чи могла б я поїхати додому? Хіба ви не могли б забрати це з мене?
Він мовчав. Я вже звикла до суперечливості його чаклунського обличчя, молодого та старого водночас. Попри всі свої роки, він мав складки лише біля кутиків очей, одну-єдину зморшку між бровами, гострі мімічні зморшки довкола рота – і більше нічого. Він рухався як молодий, а якщо люди з віком м’якшають або добрішають, то з ним цього явно не сталося. Та зараз його очі на мить стали відверто старими й дуже дивними.
– Ні, – сказав він, і я йому повірила.
Далі він оговтався і показав пальцем; я повернулася й побачила, як принц підіймається на лікоть і кліпає на нас обох, досі оторопілий, нічого не знаючи, та в мене на очах на його обличчя повернулася іскра впізнавання – він згадав мене. Я прошепотіла:
– Калікуал.
З мене щедро полилася сила. Принц Марек упав назад на подушки, знову заплющивши очі й заснувши. Я непевним кроком підійшла до стіни та сповзла по ній на підлогу. Різницький ніж і досі був там, лежав на підлозі там, де впав. Я підняла його та врешті скористалася ним, аби прорізати сукню й мережива свого корсета. Моя сукня розкраялася збоку до самого стегна, та я принаймні змогла дихати.
Якусь мить я лежала не розплющуючи очей, притулившись до стіни. Потім підняла очі на Дракона, який відвернувся, не терплячи моєї втоми; він роздратовано дивився на принца.
– Хіба його люди не питатимуть про нього вранці? – сказала я.
– Ти що, гадала, ніби нескінченно довго триматимеш принца Марека під замком у міцному сні в моїй вежі? – кинув Дракон через плече.
– Але все ж таки, коли він прокинеться… – почала було я, а за мить спитала: – Чи не могли б ви… Ви можете змусити його забути?
– О, звісно, – промовив Дракон. – Він не помітить зовсім нічого дивного, якщо прокинеться зі страшним головним болем і величезним провалом у пам’яті на додачу.
– А якби… – я насилу звелася на ноги знову, досі стискаючи ніж, – а якби він згадав щось інше? Як просто пішов спати до власної кімнати…
– Постарайся не бути дурною, – сказав Дракон. – Ти заявила, що його не зваблювала, тож він піднявся сюди з власної волі. Коли з’явилася ця воля? Лише сьогодні ввечері, коли він уже лежав у ліжку? Чи він думав про це дорогою: тепла постіль, ласкаві руки – так, я усвідомлюю, що твої руки були не такими, ти надала достатньо