Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
Власне кажучи, я схильний думати, що ти – розумово неповноцінна.
– Ні! Я не хочу… цього заклинання, – сказала я, намагаючись навіть не вимовляти цього слова. – Я навіть поворухнутися не можу в якійсь із цих суконь, не можу зашнурувати її власноруч або щось прибрати…
– Чому б тобі просто не користатися примовами для прибирання? – поцікавився він. – Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.
Я з усіх сил постаралася забути їх усі.
– Та я з щіткою менше втомлююся! – заявила я.
– Так, бачу, що ти готова покоптити небо, – роздратовано промовив він, але це ніяк не могло мене зачепити: будь-які чари – це вже достатньо кепсько, я геть не відчувала бажання бути видатною та могутньою відьмою. – Яке ж ти дивне створіння: хіба не всі селянські дівчата мріють про принців та бальні сукні? Тоді спробуй його погіршити.
– Що? – перепитала я.
– Опусти частину слова, – сказав він. – Проковтни його, промимри його, щось таке…
– Просто… будь-яку частину? – із сумнівом промовила я, та все ж спробувала: – Ваналем?
Коротше слово було приємнішим на смак – меншим і чомусь привітнішим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, і спідниці здулися довкола мене, перетворившись на гарний літник із нефарбованого льону, що закінчувався біля гомілки, а на ньому – проста брунатна сукня із зеленим поясом, щоб щільно її стягувати. Я радісно й глибоко вдихнула: більше мене не згинатиме додолу важкий тягар від плечей до кісточок, більше жодних задушливих корсетів, жодного довжелезного шлейфа – просто, зручно та легко. Навіть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалі не почувалася втомленою.
– Якщо ти задоволена тим, як убралася… – промовив Дракон із відвертим сарказмом у голосі. Він витягнув руку та прикликав книжку, яка підлетіла з полиці. – Почнемо із силабічного складання.
Розділ 4
Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», – ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.
Він люто ревів на мене десять хвилин після того, як йому нарешті вдалося загасити сердитий і рішучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим поріддям свиноводів. «Мій батько – лісоруб», – сказала я. «Довбнів із сокирами!» – огризнувся він. Але я все одно вже не боялася. Він лише допатякався до виснаження, а тоді відіслав мене