Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
чому здогадалася, що сили мене майже покинули, та вже наполовину переконала себе в тому, що впасти буде не так і страшно, коли мені раптом боляче трусонуло ногу, яка натрапила на твердий ґрунт просто крізь півфута м’якого снігового замету біля вежі. Я випорпала черевики зі снігу й побігла розчищеною доріжкою, яку Дракон проклав до Ольшанки.
Коли я тільки прибула туди, там і гадки не мали, що зі мною робити. Я непевно увійшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на голові скуйовдилось волосся, а вільні пасма коло мого обличчя, там, де виходило моє дихання, взялися інеєм. Там не було жодної знайомої мені людини. Бурмістра я впізнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевільну, але там був Борис – батько Марти, однієї з інших дівчат, які народилися того ж року, що й я. Він був на відборі. Він сказав:
– Це ж Драконова дівчина. Це донька Андрея.
Жодна з обраних дівчат ніколи не виходила з вежі, доки не спливали її десять років. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу більше раділи б необхідності самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, ніж тому, що до них раптово увірвалась я – безсумнівна проблема й непереконлива в ролі будь-якої підмоги.
Я розповіла їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт, сказала, що мені потрібен хтось, хто відвіз би мене до Дверніка. Вони без радості повірили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвідомила, вони аж ніяк не збиралися, хоч що я говорила їм про уроки чародійства.
– Ти підеш і проведеш ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, – сказав бурмістр і відвернувся. – Данушку, їдь до Дверніка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дізнатись, яка допомога їм потрібна. Пошлемо одного чоловіка в гори…
– Я не проводитиму ніч у вашому домі! – мовила я. – А якщо ви не візьмете мене, я піду пішки – усе одно прибуду швидше, ніж будь-яка інша підмога!
– Досить! – гарикнув на мене бурмістр. – Послухай, дурна ти дитино…
Звісно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дістатися додому. Вони не хотіли слухати, як я благаю їх допомогти мені. Гадаю, особливо через те, що їм було соромно взагалі віддавати дівчину Драконові; вони знали, що це неправильно, та все одно це робили, тому що не мали вибору й це було недостатньо жахливо, щоб довести їх до повстання.
Я глибоко вдихнула та знову скористалася своєю зброєю – «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть від мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такі яскраві, що порівняно з ними потьмянів навіть камін. Коли вони розвіялись, я була на кілька дюймів вищою та сміховинно величною у придворних чобітках на підборах і вбранні королеви в жалобі – літнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом і вишитого маленькими чорними перлами, що різко виділявся на тлі моєї шкіри, яка півроку не бачила сонця; пишні