Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
фрази, що заплутувались у мене на язиці. Натомість я схилилася та заспівала: «Тігас, тігас, кай тігас, кай тігас», – знову й знову, і зрозуміла, що переходжу на мелодію пісеньки про сто років життя, яку співають на день народження.
Звучить дурнувато, але її ритм був простим і знайомим, він тішив. Мені більше не доводилося думати про слова: вони наповнювали мені вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний сміх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила світло всередині нього. Був лише легкий рух пісні, спогад про обличчя, що зібралися довкола столу та сміялись. А тоді нарешті полилися чари, але не так, як тоді, коли їх з мене поспіхом тягнули Драконові уроки заклинань. Натомість мені здавалося, ніби звук наспіву перетворився на струмок, який має нести із собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнів, і вливала тоненьку срібну цівку у стрімку течію.
Під моїми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморід зарази. З рани стало литися дедалі більше гною – настільки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалі краще: жахливий зеленкуватий відтінок зникав, а потемнілі й набряклі жили зменшувалися.
Я починала задихатись, але, окрім того, я також чомусь відчувала, що закінчила, що моя робота завершена. Я довела свій наспів до простого кінця, піднявшись і опустившись на одну ноту; врешті-решті я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче світло там, де він тримав руку, біля ліктя, сильнішало, яскравішало, і раптом від його хватки розповсюдилися тоненькі промінчики світла, що побігли його жилами та пройшли ними, наче гілки. Гнилизна зникала: плоть виглядала здоровою, а шкіра відновилася – до його звичної нездорової блідості від відсутності сонця, що все ж таки була йому притаманною.
Я спостерігала за цим, стримуючи дихання, майже не наважуючись сподіватись, а тоді він здригнувся всім тілом. Він вдихнув один раз довше та глибше, кліпнув на стелю очима, які знову дивились осмислено, а його пальці один за одним звільнили лікоть від своєї залізної хватки. Я готова була заридати з полегшення; з недовірою та надією я поглянула на його обличчя, мої вуста розтягувалися при цьому в усмішці, а він, як я побачила, витріщився на мене з виразом здивованого обурення.
Він важко піднявся з подушок. Зняв із рани розмариново-лимонний компрес і стиснув його у жмені з недовірливим поглядом, а тоді перегнувся і схопив крихітний журнал із укривала в себе на ногах; я поклала його туди, щоб можна було дивитися на нього під час роботи. Він витріщився на заклинання, повернув книжку так, щоб побачити корінець, ніби геть не вірив своїм очам, а тоді швидко звернувся до мене:
– Гей, ти, неможливе, нещасне, абсурдне протиріччя, що ти взагалі зараз утнула?
Я аж присіла від обурення: таке, коли я щойно врятувала не лише його життя, а й усе, чим він міг бути, і все королівство на додачу від того, що Пуща могла б з нього зробити.
– А що мені залишалось? – поцікавилась