Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
завагавшись, сказав: – Вона от-от має народити.
Я згадала її на відборі п’ять місяців тому: її червону сукню, її прекрасні чорні коси, її вузьке бліде налякане обличчя. Здавалося неможливим, що ми коли-небудь станемо поряд, зовсім рівні: вона, я, та Кася в одному ряду. Мені аж дихання перехопило, важко та болісно, коли я уявила, як вона сидить біля власного вогнища вже молодицею, готуючись до пологів.
– Я рада, – із зусиллям вимовила я, не даючи своїм вустам закритися від заздрощів. Не можна було сказати, що я хотіла чоловіка та дитя; я їх не хотіла чи радше хотіла їх хіба що так, як хотіла прожити сто років: колись, десь далеко, ніколи не думаючи про деталі. Але вони свідчили про життя; вона жила, а я – ні. Навіть зумівши повернутися з Пущі живою, я б ніколи не мала того, що мала вона. А Кася… Кася, можливо, уже мертва.
Та я не стану йти до Пущі, бажаючи злого. Я глибоко й тяжко вдихнула та вимушено промовила:
– Бажаю їй легких пологів і здорову дитину, – у мене навіть вийшло щиро: пологи доволі сильно лякали, хоча цей жах і був більш знайомим. – Дякую, – додала я та відвернулася, щоб пройти безплідною землею до стіни великих темних стовбурів. Я почула, як за мною дзвенить збруя – то Борис повернув коней і клусом поїхав геть, але звук був приглушений і скоро затих. Я не озиралася, йдучи крок за кроком, аж доки не зупинилася просто під першими гілками.
Потроху падав сніг, м’який і тихий. Медальйон Венси холодив мені руку, коли я його відкрила. Яга мала півдесятка різних заклинань для пошуку, маленьких і простеньких – здається, вона мала звичку губити речі.
– Лояталал, – тихо промовила я до маленького закрученого пасемця Касиного волосся; «добре підходить для знаходження цілого з частини», – мовилось у незграбній нотатці про заклинання. Моє дихання загуснуло маленькою блідою хмаркою та відпливло від мене, йдучи попереду до дерев. Я ступила між двома стовбурами й пішла за ним усередину Пущі.
Я очікувала, що вона буде жахливішою, ніж насправді. Та спершу вона здавалася лише старезним лісом. Дерева були наче величезні стовпи у темній нескінченній залі; вони стояли на великій відстані одне від одного, а їхні покручені вузлуваті корені були вкриті темно-зеленим мохом; маленькі пухнасті папороті закрилися, згорнувшись, на ніч. Високі бліді гриби росли купками, нагадуючи іграшкових солдатиків на марші. Сніг не досяг землі під деревами, навіть тепер, серед зими. До листя й тоненьких гілочок причепився тоненький шар інею. Обережно вибираючи дорогу між деревами, я чула, як десь удалині гýкає сова.
Місяць і досі висів угорі, і крізь безлисті гілки проходило ясне біле світло. Я простежила за власним ледь помітним диханням і уявила себе маленькою мишкою, що ховається від сов, – маленькою мишкою, що полює на зерно, на захований горішок. Ходячи збирати щось у лісі, я частенько мріяла на ходу; я губилась у прохолодній тінистій зелені, у піснях птахів і жаб, у жвавому дзюркотінні струмка на каменях. Я намагалася так само загубитися тепер, намагалася бути лише ще однією частиною лісу, не вартою