Енеїда. Вергілій

      Ратні боріння й героя вславляю,[1] що перший із Трої,

      Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.[2]

      Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

      Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

      5 Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

      Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

      Родоначальники Альби й мури походили Рима.[3]

      Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

      Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

      10 Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

      Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

      Місто старинне було, Карфаген,[4] поселенці сірійські

      Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

      Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

      15 Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

      Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

      Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

      Має постати, – вона і тоді вже про це турбувалась.

      Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

      20 Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські,[5]

      Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

      Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки.

      З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала

      Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.[6]

      25 Ще не затерлись-бо в пам'яті й гніву причини, жорстокий

      Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів[7]

      Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем'я,

      Й шана, яку Ганімед тепер має.[8] За все це горіла

      Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

      30 Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

      Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

      Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

      Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

      Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла[9]

      35 Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю,

      В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану,

      Так розважала: «То я, переможена, діло облишу

      Вже розпочате? І не боронитиму я уступити

      В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини

      40 Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла чей спалити

      Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен

      Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари

      Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна,

      Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих

      45 Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила.

      Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,

      Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем'ям воюю

      Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись

      Юноні І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?»

      50 Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом,

      І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє,

      В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши

      Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

      В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

      55 Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

      Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

      Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх

      Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю,

      Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.

      60 Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах

      Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху,

      Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом

      Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба.

      Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:

      65 «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле,

      Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати.

      Плем'я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю

      Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів.

      Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині

      70