Енеїда. Вергілій

      170 Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,

      З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,

      Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,

      На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.

      З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши

      175 В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту

      Полум'я так добуває. Давай тоді блага Церери,[11]

      Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.

      Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя

      Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.

      170 Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола

      Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея

      Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні

      Судна фрігійські;[12] чи Капія вгледить, або на кормі де

      Високо зброю Каїка:[13] ніде ні суденця не видно.

      185 Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,

      Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними

      Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли

      Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.

      Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,

      190 Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє

      В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.

      І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних

      Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він

      З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить

      195 Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний

      Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,

      І потішає серця їх скорботні такими словами:

      «Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,

      В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.

      200 В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі

      Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,

      Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!

      Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.

      Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,

      205 Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала

      Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;

      Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».

      Так він сказав; і хоч смуток великий в'ялив його серце,

      Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях

      210 Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.

      Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м'язи;

      Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,

      Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,

      Сили тоді підкріпляють їдою й, розлігшись на зелах,

      215 Вакхом старим догоджають собі