Іствікські відьми. Джон Апдайк
весільну.
– А, la artiste! – вигукнув Ван Горн і взяв її руку, але не для потиску, а ніби манікюрник, оглядаючи, поклавши її на свою широку долоню, затим відкинувши, бо хотів ліву, жилаву, якою вона тримала струни, з блискучими мозолями на тих місцях, якими вона струни притискала.
З цієї руки чоловік зробив ніби сендвіч, поклавши її між двома своїми волохатими лапами.
– Яка інтонація, – сказав він. – Яке вібрато й напруга. Справді. Мадам, ви, певно, вважаєте мене нестерпним, але я розуміюсь на музиці. Це єдина річ, що упокорює мене.
Темні очі Джейн засвітилися, ба навіть загорілися.
– Тобто ви не вважаєте її манірною, – сказала вона. – Наш керівник постійно повторює, ніби моя інтонація манірна.
– Ото придурок, – промовив Ван Горн, витираючи слину з кутиків рота. – У вас є чіткість, але це не обов’язково манірність; із чіткості починається пристрасть. Без чіткості beaucoup de rien,[24] еге ж? Навіть ваш великий палець, коли ви граєте ставкою: ви вмієте утримати тиск, тоді як багатьом чоловікам це не вдається, бо це дуже боляче.
Він підтягнув її ліву руку ближче до обличчя і погладив її великого пальця.
– Бачите, ось тут? – сказав він Александрі, демонструючи руку Джейн, ніби відділивши її, ніби захоплюючись якоюсь неживою річчю. – Який прекрасний мозоль.
Джейн відняла свою руку назад: навколо них почало збиратися багато пильних поглядів. Унітаристський священик, Ед Парслі, споглядав усю цю сцену. Ван Горну, ймовірно, така увага була до вподоби, бо він драматично відпустив ліву руку Джейн і схопив незахищену праву, що висіла біля її боку, і затрусив перед її приголомшеним обличчям.
– Але ця рука, – мало не кричав він, – саме ця рука – оце вже справжня ложка дьогтю. Ваша гра смичком. Боже! Ваші спікато звучать як маркато, ваші легато – як деташе. Люба моя, зв’яжіть ті фрази докупи, ви ж граєте не просто ноти одна за одною – пам-парам-пам-пам, – ви граєте фрази, ви граєте людські крики!
Ніби в мовчазному викрику, напружені, тонкі губи Джейн широко розкрилися, і Александра помітила, як сльози формують ще одні лінзи на її очах, чий карий колір завжди був дещо світліший, ніж пам’яталось; це був колір черепашачого панцира.
До них приєднався преподобний Парслі, це був моложавий чоловік з ледь помітною аурою фатуму довкола себе; його лице нагадувало гарне обличчя, спотворене дещо викривленим дзеркалом: надто видовжене від бакенбардів до ніздрів, ніби його постійно витягують вперед, а надто повні й виразні губи викривлювалися в неослабну посмішку людини, яка знає, що перебуває не в тому місці, не на тій платформі автостанції, в країні, де не розмовляють жодною відомою їй мовою. Попри те, що йому тільки-но перевалило за тридцять, він був надто старий для воїна Руху, що трощить вітрини й пожирає ЛСД, і це додавало свою лепту до його невідповідності й зайвості, хоча він і організовував мирні марші з демонстраціями й читання, а ще вмовляв свою парафію, що складалася з педантичних, слухняних душ, дозволити обернути
Нічого не буде (