Іствікські відьми. Джон Апдайк
вичавити з себе оте «Ед», бо його аура фатуму була їй дуже відразлива.
– …це містер Ван Горн, нещодавно оселився в маєтку Леноксів, ви, мабуть, чули.
– І справді чув, і ваш візит сюди, сер, є приємною несподіванкою. Мені ніхто не казав, що ви поціновувач музики.
– Недороблений поціновувач, можна й так сказати. Приємно познайомитися, преподобний.
Вони потисли руки, і проповідник сіпнувся.
– Тільки, будь ласка, без «преподобного». Всі, друзі й недруги, кличуть мене Едом.
– Еде, шикарна у вас тут будівля. Мабуть, обходиться вам у вагон грошей на страхування від пожежі.
– Господь наш заступник, – пожартував Ед Парслі, і його нудотна аура задоволено роздулася від цього блюзнірства. – А якщо серйозно, таке домисько неможливо пребудувати, а старші парафіяни скаржаться на сходи. Дехто випав з нашого хору, бо не може піднятися на хори. А ще, як на мене, така пишна будівля, як ця, з усіма її традиційними асоціаціями, певним чином стоїть на заваді повідомленню, яке намагаються донести сучасні унітаристи-універсалісти. От що б я дійсно хотів побачити – це як ми відкриємо церкву в адміністративній будівлі прямісінько на Док-стрит; там збирається молодь, і саме там роблять свою брудну роботу бізнес і торгівля.
– А що в цьому такого брудного?
– Даруйте, я не запам’ятав ваше ім’я.
– Дерріл.
– Дерріле, я так бачу – ви любите водити людей за ніс. Ви чоловік гострого розуму і знаєте не гірше за мене, що зв’язок між нинішніми звірствами в Південно-Східній Азії й новим невеличким філіалом, який банк «Олд стоун» відкрив біля суперетти, є прямим і неспростовним; не хочу розводити демагогії.
– Ви маєте рацію, друже, не варто, – сказав Ван Горн.
– Коли слово бере Мамона, Дядько Сем підскакує.
– Амінь, – сказав Ван Горн.
Як же це гарно, подумала Александра, коли чоловіки говорять один з одним. Уся ця агресія: сорочка до сорочки. Підслуховуючи, вона відчувала таке ж захоплення, як тоді, коли на прогулянці в Коув-вудз, посеред піщаної місцинки, натрапила на безладні відбитки кігтів і одну-дві пір’їни – знак вбивчої зустрічі. Ед Парслі оцінив Ван Горна як банкіра, підлабузника Системи, й відбивався від неприязні свого більшого за розмірами співрозмовника як настирливий і недолугий ліберал, безпорадний агент неіснуючого Бога. Ед хотів бути агентом іншої Системи, однаково безпощадної і просторої. Ніби щоб помучити себе він носив священицький комірець, в якому його шия мала дитячий і худорлявий вигляд; для його парафіян такий комірець був так само незвичайним, як, скажімо, протест.
– Здається, я чув, – сказав він, його голос звучав статечно у своїй вкрадливій дзвінкості, – як ви висловлювали критику стосовно гри Джейн?
– Лише її гри смичком, – сказав Ван Горн, зненацька сором’язливо зашаркавши, його щелепа засмикалась і закапала слиною. – Я сказав, що все решта було чудово, проте її гра смичком дещо мінлива. Господи, тут треба дивитися, щоб не наступити