Біла ріка. Сергій Дячук

      Вже перша звізда загорілася в нічному зимному карпатському небі. Над горами, у смерекових лісах, диск неба виповнився зорями. Стіл застелений минулорічною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що її лише раз на рік, у цю Святу ніч, використовували; і сам стіл червоною ниткою підв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сім’я[36], вареники, узвар… усе, як треба. На вікні стояла таріль з кутею, сім’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духів предків, котрі сходились вечеряти лише в одну цю ніч. Наступного ранку перевіряли зміни на тому, що лишалося на вікні, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.

      Але родина ще не сідала вечеряти: не всі ще зібралися. Стара Васюта чекала своїх синів Онуфрія та Іванчика з лісу. Материнське серце відчувало, що вони прийдуть. Біля вікна стояв замислений Федор. Він роздивлявся на склі малюнок від морозу і про щось собі міркував. Дівки сиділи на печі, а Петро дрімав на припічку. Федор раптом заговорив, не відводячи погляду від вікна

      – Лешіт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалі вже у лісі хвоста накрутили, – і якось злостиво посміхнувся.

      Мала Ялена крикнула братові з печі:

      – Не бреши, Федор, прейдут!

      Вона єдина з усіх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усміхнувшись, відповів:

      – Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважєти!

      Мала перелякалася і замовкла.

      – Най! Федор! Перестань малу пужіте! Вона все вірно сказала. Слідкуй за тем, шо говореш, – вони твої брате рідні!

      Федор, усміхаючись до нені, збирався заперечити.

      – Але, мамо…

      Та стара перебила:

      – Так, всі замовкле, я все сказала! Чекаємо. Воне прейдут!

      В загородженому кутку кімнати забекали овечки. Стара сіла на лаву, провела рукою біля дірки в ній, зробленій для того, щоб зручно було прясти.

      – А ти, Єлено, краще, ніж на печі седіти та з братом сваретисе, дірке сіном позабивала б.

      Мала зістрибнула з печі й побігла брати сіно від овечок, щоб закрити дірку в лаві. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посміхався, залишаючись стояти коло вікна.

      Надворі забрехала кутюга, усі повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, від несподіванки ледь не впав з припічку. Першим до хати забіг Іван. Він голосно привітався:

      – Христос ся рождає! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого і обійняла, поцілувавши. Федор відвернувся знову до вікна. До кімнати зайшов Онуфрій. Він вже зняв куфайку в сінях і був лише у светрі з довгим коміром під горло, сплетеному його дівчиною з Яблуниці (молодшою від нього років на десять). Зброю він також залишив у сінях: повісив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.

      – Дужі? – він підійшов і поцілував Васюті руку, а та перехрестила сина, примовивши:

      – У,