Біла ріка. Сергій Дячук
у відповідь:
– Закрейтесе! Галіцяни – тарелики-кленці!
Буковинці дражнили «тареликами» своїх сусідів за їхню любов до капелюхів, прикрашених кольоровим пір’ям, і схожих на тарелі.
Між ними була люта ненависть ще з тих часів, як Білий Черемош поділив ці смерекові гори на два береги і їх заселили люди. Так, вони були Верховинці. Сусіди-волохи назвали їх гуцулами, тобто злодіями. Почасти – через їхню лиху вдачу. Буковинці ненавиділи чужих, а надто галіціян. Як і галіціяни – буковинців. Вони навіть зовні різнилися, і чорнявий буковинець завжди міг вирізнити серед своїх рудого галіціяна. І цей конфлікт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори і смереки тягнутимуть своє гілля до сонця. Галіціяни завжди були гоноровіші та багатші, ніж буковинці, а їхні дівки – привабливіші. До того ж, буковинці були православні, галіціяни – католики. Жінки-буковинки примовляли своїм донькам: «Не треба вам тих галіціян, вони такі загонисті». А старі, ділячись новинами біля церкви, незмінно починали з того, що десь «знову наші хлопчишя белисе з галіціянами».
На дорозі були «грузи[5]». Повновода жовта ріка стрімко летіла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дійшли до Довгополя, перехрестились біля місцевої церкви, збудованої на честь св. Димитрія Солунського. Це велике село й справді було видовжене понад всяку міру.
Дійшли до Сокільця. Це місце було овіяне легендами. Таємнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тінь на ріку і Галіцію за нею. Край дороги була глибока кашиця[6], унизу габами[7]шумів Черемош. Під самою скелею шумів зарослий кущами потік, який тікав горі – здавна тут відбувалися страшні й таємничі події. Далі, у темному смерековому лісі, були природні печери. Ця скеля мала погану славу: в лісі над нею водило людей, гуцули забороняли дітям ходити у ці місця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, він любив цю місцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, він ніби кидав виклик скелі.
ХРАМИ НА ІЛІЮ. ЯЛЕНА
Васюта зайшла до церкви у Конятині. Вона, як і більшість інших жінок, була боса, тримала у руці рушник та свічки. Стала у чергу до ікони пророка Ілії. Зранку на службі були майже самі жінкигуцулки. Образ, прикрашений зіллям і живими квітами, стояв посередині церкви. Васюті було тільки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого віку. В горах жінки старіють швидше, та й гризоту мала: її чоловіка, Єремію, вода забрала (він дарабами[8] ліс водив Білим Черемошом). Жили Пойдаші завжди бідно, навіть коли Єремія був ще живий. Рано овдовівши, мусила сама кутати своїх вісьмох дітей, а скільки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усіх їх згадувала у серці своєму; поставивши свічки у конятинському храмі, шепотіла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив діток її Онуфрія, Федора, Петра, Івана, Єлену…
Васюта підійшла до образу пророка і провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився і вона помагала йому втертися. Після цієї молитви-прохання про особливу прихильність вона лишила рушник на іконі – так робили всі: Ілля-пророк
Грузи – багно після дощу.
Кашиця – укріплення високого берега гірської річки – деревом або камінням.
Габе – пороги на гірській річці.
Дараби – плоти для сплавки, сформовані з кругляка.