Біла ріка. Сергій Дячук
день!
Хтось із загону відповів:
– У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!
Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ[24] кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.
– Чий будеш?
– Я Дметра Кабюка син.
– А! Петришкане!
Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.
– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотів Юрій.
– Йдемо, малей, німців та румунів бети.
Пішле з нами!
Малий зам’явся, хлопці розсміялися.
– Файного паска маєш, – сказав кулеметник.
– Це дєдів, – пробубонів малий.
– У, дай подиветисе.
То був добротний офіцерській пасок цісарської армії.
– Мінєймосе! – запропонував вояк і дістав з кишені великий кулеметний патрон і паперівку. Юрій скривився.
– Шо! Шо є? Шо скрививсе, єк жед на гівно? Гидуєш? На, тримай, це ж поперівка.
Хлопці вже заходили в ліс і звідти закричали кулеметнику:
– Лише хлопця!
Він крикнув у відповідь:
– Вже біжу!
Схопив кулемет, закинув на плече і побіг доганяти.
Юрій так і залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а іншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.
Надвечір, пригнавши корову, Юрій наважився зізнатися, і крізь сльози розповів дєдьові про те, що сталося у лісі. Старий Петришкан сидів на лаві, чистив ножем якийсь чудернацький корінь. Був він високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з проділом. Вислухавши сина, він відклав свою клябуку[25], з якою не розлучався відтоді, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по голові:
– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усміхаючись своїми сірими очима.
ДЕЗЕРТИР
По площі бігали бездомні пси, довкола стояли облуплені казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовті кольори, з-під відпалої штукатурки виднілась кладка з червоної цегли. Над цими будівлями майорів червоно-жовто-синій прапор. Триколор. П’яний румунський офіцер кричав на Федора, аж слина йому летіла з рота. Знявши шкіряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тільки жовна ледь помітно ходили на його лиці. Федор не сподобався офіцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зі строю, – насмішкувато. Він спитав:
– Звідки ти? Федор відповів:
– З України.
Той розлютився ще більше і щосили зарепетував:
– Невірна відповідь! Нема ніякої України, а є одна велика Румунія!
Федор мовчав. Худий румун аж трусився від люті.
В обід, у курилці, до Пойдаша підійшов земляк:
– Федьо, я сьогодні вночі тікаю… Завтра зранку нас всіх відправляють на фронт.
Федор змовчав. Увечорі він лежав одягнений на своєму ліжку, чекаючи, коли всі в казармі заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очі й бачив її, Ялену. Спогади малювали яскраві картинки з храму у Конятині,
МГ- 34 – легкий німецький кулемет.
Клябука – палиця.