Пекло на землі. Віталій Юрченко
вручив мені повідомлення: безатгаварочно явіться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).
Защеміло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самі заберуть, а як ні, то переслідування, вовче життя… Ні…
Поїхав, а разом зі мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогодні?»
– Явілісь!? – зустрів ніби зі здивуванням слідчий. – Так вот, ізложіте подробно, без обіняков, где билі, что дєлалі, начіная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалі, что в последнее время кое-чем полезним началі заніматься. Ето вам на плюс. Ізложіте всьо чістосєрдєчно.
Ошпарив він мене. Невже все знають?! Хіба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвій? Не може бути…
І брехав, зразу плутано, а далі виправлявся в льогіці. Слідчий глипав, мінив лице, то подивлявся, то недовірливо крутив головою.
– Пачему ви нє явілісь по амністії, как бандітскій афіцер? – запитав раптово.
– Я офіцером ніколи не був.
– А в бандє Дерещука разве нє афіцерскую роль ісполнялі? – заграв єхидно.
– У якого Дерещука? – багатозначно й сміливо заперечив я, зрозумівши, що слідчий бере лише на здогад, а фактів напевно не має.
– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Нє знаєте банди Дерещука!?
– І в очі не бачив, – побожився.
– Напрасно ви скриваєтє. У нас єсть документальні данниє, что ви работалі в бандє отамана Дерещука атвєтственним старшиной.
– А я вам живих свідків дам, що в банді Дерещука й ногою не був.
– Єто ваше последнее слово?
– Інакше я не можу нічого сказати.
– Жаль, – понизив слідчий тон і ніби справді з жалем продовжав: – прійдьотся вас…
У дверях з’явився Тимошко.
– О, а мій землячок чого тут? – здивувався він, немов давно мене не бачив.
– Єто твой?.. Плохіє у тєбя землячкі. Пріходітся арестов…
– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще більший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянінов, на мінутку…
Вони пішли на мінутку, а я з годину чекав на коридорі. Віхрем снували думки, аж підносили на лаві. Одна шептала: зривайся, двері відкриті, коло воріт сторожі нема… А друга, розважніша, перебивала їй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгує… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурі…
І виник в уяві льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зірвався, узяв за клямку, відхилив… і…
– Зайди, – покликав Тимошко.
Заходжу.
– Вот что, гражданін Юрченко. Прінімая во вніманіє, что ви началі полезную савєтскую работу, пока вас отпускаю. Дайте підпіску о неразглашенії нашіх разгаворов.
Підписуюсь.
– Всякая полезная работа будет запісана на ваш счот. Ви свабодни.
Як помилуваний смертник з місця вішалниці, так біг я з будинку ГПУ.
Зворохобила мене ця візита.