Пекло на землі. Віталій Юрченко
голосів. І одинадцять пик, заскочених, дійсно, що на слизькому, в телячім переляку дивились на цівки крісів.
– Зв’язать та міцно. Варту на дорогу, бо тут не всі.
– Братва, что за ш… – вибіг з хати розпанаханий один. З комори вилетіло два напівроздягнених.
– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.
– Так, братішечка. Не сподівався? Ану, ставай-но під налигач, – порядкували хлопці.
– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонєц…
– Давай злодійську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сіро стане, – нетерпелививсь котрийсь.
З комори вийшла знемощіла служниця.
– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжіть собак, ріжте, катуйте, – кричала в розпуці. Підбігла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.
І вхопила кріс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.
– Де перший злодій! Де? – шукала божевільними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!
– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…
Та блиснув перед очима вогонь, і він брикнув на траву у клубі диму. «Братішкі» всі побараніли.
– А це той гаспид, що й душив, – і коцнула другого.
– Панове, хлопці! Згори летять вершники, – надбіг Славенко з варти.
– Утрьох лишіться тут, а решта на шлях у лаву швидко.
Щойно ми за ворота, а вершники в великій хмарі походу були вже в кількох кроках.
Разом вогонь! і бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мішанина, крик – і банда вмить крутнула назад, аж іскри сипались коням з копит.
Це решта комунарів, що бігали по здобич на село. Скільки їх, – не час було лічити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрілянина: інак був, що наші відступають.
Не гаялись і ми, хоч дуже не спішились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасі. Більше мороки завдали бранці. Було сміху і одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокійно йшов у подвір’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:
Ми петлюрцов расабйом
І в камунє жіть будьом
Ех, ма, комуна, на-на-на-на…
Не лякався він, хоч ми рекомендувались йому справжніми петлюрівцями, хоч приставляли кріса до самого його червоного носа.
– Плевал я на Патлюрца с високой калакольні. Я сам єдінственна панду на цєлую їх сотню гайдамаков.
А час минав, було не до комедій. Тут спробували пословиці, тільки навпаки: і тяжко кидати і шкода нести. «Залишили» за селом цих відважних розвідчиків.
Минувши Глушківці, за Тарасівкою найшли своїх. Дорогою обганяли штаб 7-ї дивізії. Якась благородна штабістка, вилазячи на бричку, виявила радість.
– Я очень рада, Колєчка[3], что проєдємся. Засідєлісь больно в етом грязном мєстєчке.
– Воно, щоправда, мало приємности їхати назад, – байдужо відповідає Колєчка, підпомагаючи пані вилізти на бричку.
– Нє всьо лі равно?! Ліш би прокататься. Свєжая атмосфера, новиє впечатлєнія.
– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мій Гарковець і зняв кріс.
– Чекай.
Микола.