Пекло на землі. Віталій Юрченко
осінь, а зброї, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.
Скосив він і мене. Десь у районі Вапнярки я занеміг. Був час поспішного відходу. Знесилений увечері в селянській хаті, я ранком звестися не міг, а другого дня втратив пам’ять.
Аж за місяць, знемощілий від зворотного тифу, добрався я до рідного села.
II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ
Початок 1920 року. Армія розбита, територія захоплена. Безсило впали наші святі пориви.
А влада рад вбивалася в силу, справляючи весілля перемоги, очищуючи кордони.
Блукаю по місті, з болем аналізуючи все, що твориться.
Мітинги. Лунає українська мова, про Україну, про український люд-селянство. Фігурують боротьбісти[4], розпинаються за червону Україну, за єдиний шлях – з більшовиками.
Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий українець може подати руку червоному загарбникові? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.
– Чи й справді боротьбісти зійшлися з московськими комуністами? – зустрічаю свою людину – Підгайця Петра.
– Правда й не дивна, – розсудливо відповідає.
– Та ж це прийдіте поклонімось перед самодержавцями новими! – гарячусь.
– Помиляєшся: боротьбісти – тверді і вірні українці. Вони напомацки не йдуть. Є гарантія контакту з більшовиками-москалями.
– У чому ж та гарантія? Не бачу я її.
– Придивись краще. Маєш: державна мова – наша, в урядах на місцях сідають – наші, військо, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацької частини таки не розформовують; навіть грошілопатки ходять наші.
– І це задовольняє? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Наші чи з Москви?
– Ти не базікай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаємось, – перебиває Підгаєць.
– Не вірю я. Чи не пускають тумана червоні облудники, щоб в перші дні укоськати, а потім, як курчат, передушити небезпечних.
– Чудний ти, невіро. Ніхто тебе не зачепить. Усім вчорашнє прощається. Більшовики не ті, зрозуміли, що помилялися на Україні. Тепер і «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фільозофій. Ти десь працюєш?
– Ні, щойно прителепавсь.
– Приходь до Фінвідділу, посаду дам. На роботі скоріш розвидниться. Бувай. Спішу на збори.
І побіг, а я збаламучено дивився йому вслід.
– Не збагну, – почав, зустрівшись з другим, з Камінським.
– Не припускаю, щоб червоні варвари, які ще вчора з запіненою ненавистю нищили все українське, які лиш за портрет Шевченка до «стєнкі» пришпиляли, – щоб сьогодні так круто курс змінили. Хіба кілька десятків скапітульованих боротьбістів таку силу мають?
– Не тільки це, – толкував Камінський. – Самі більшовики набрали води у вуха. Перестали з національним вогнем на Україні ґратись і поправіли. Прислухайтеся: про Україну заспівали, про комуну стихли, замість неї вживають «радянська влада, соціалізм», терору не провадять, комбідів не закладають, людей
Українські комуністи – націоналісти, організовані в УКП(б) – українську комуністичну партію боротьбістів.