Пекло на землі. Віталій Юрченко
за тином.
Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напіводягнені чекісти з хати, а ми їх за горлянку. На вулиці, як слід, убрали і рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городів двоє, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затріпотіло, як свинячий хвостик. Звів кріс, що за марюка, питаю. А вони:
– Свої, з вами йдемо. А це Дорохтеїв кріс. Він не може йти, ногу рве; як загоїться – найде нас.
День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.
Прочищали кулемет на цукроварні «Карла Маркса». Там уже знали, що в околицях з’явилась «банда», і були напоготові: озброїли всіх комуністів та комсомольців, поставили на військовий стан сільську самоохорону, в додаток викликали з району 15 міліціонерів.
Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кіннота відступила під рясним обстрілом. Тут впала наша перша жертва та двоє коней.
Умить на валу за цукроварню висипалась довга лава й відкрила безладну тріскотню. Ризиковано було рватися в атаку: пахло великою втратою.
– Вкопатися на місці і без команди не стріляти, – подав по лаві Чубатий, а Олешкові наказав забігти від заду.
З валу озвався кулемет і став сікти, зразу невдало, видно, невмілі руки, але щораз влучніше сипав по наших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинівчанин, вхопився за руку мій Матвій.
Сполох. Нас насідають градом. Запихкав і наш кулемет та скоро змовк – набоїв обмаль. А з валу строчать і плюють. Не вдержатись нам. На правому боці хлопці Рудого почали зриватись.
Враз внутрі цукроварні гримнула сальва, і розляглося дружнє «Слава». Радістю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.
«Вогонь, вперед, слава!» – гукнув Чубатий на весь голос.
І ми відважно кинулися на вал. Звідтіль десяток стрілів, і вал опустів. Залога в паніці полетіла по всіх дірках містечка. Ми настигали їх і били, як куропатву: ловили по хатах, у садку, на мочарі й на полі. Десятків зо три полягло.
Увечері ладнали нового кольта та вантажили харчами три заводських гарби (цукром, салом і вівсом). У відплату за двох страчених і трьох скалічених коней, осідлали дев’ять свіжих стригунів.
Жаль було покійника – веселого виноградця. Поховали по-христіянськи в Небелівці. Увечері викопали на вигоні могилу. Прийшов священик зі всім хором і, схиливши сумні чола, під спів «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», спускали в землю першу жертву.
Не ми одні. Сумували з нами серця селянські. Довідались і прийшли гурмою. Втирали сльози матері, жалібно батьки зітхали, могилу квітами квітчали дівчата. Замісць тієї жертви Небелівка дала нам нових 16 повстанців. Другого ранку на гробі з’явився хрест із написом: «Спинись, чоло схили. За Україну він поляг, за твій добробут. Помстись за нього».
Перший виступ створив у загоні бойовий дух і міцну дисципліну. Виробили плян операцій. Основне наше завдання було: паралізувати шляхи радянської зарази на село, руйнувати адміністративні органи та нищити агентів-зайдів.
Це був час нового наступу частин УНР від заходу. Жили надіями. Кожного дня й вечора прибували свіжі сили. Що село,