Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
салом, курми, фруктами, самогоном і п’яненького, але ситого й умиротвореного (а з’являвся в селі гроза-грозою-не підступишся!) за рахунок колгоспу відвезти в Семенівку.
У селі, пам’ятаю, довго згадували, як десь по війні в Заїчинці раптом – як грім серед ясного неба, як мороз влітку! – наскочив сам – САМ! – районний прокурор! До того Бог милував, а тут така птаха! Великого зросту, дебелий, в галіфе й рипучих чоботях, у гімнастерці й портупеї, кобура з наганом і через плече – планшетка. О, та планшетка, неймовірна заздрість заїчинських хлопчиків! Пласка шкіряна сумка з прозорим віконечком для карти, що її ми бачили в кіно – здебільшого таке багатство носили командири, а після війни – районне начальство. На прокуророві була військова шапка і білий кожух, підперезаний жовтим – неймовірне багатство для хлопчаків! – скрипучим ременем! Ой, нагнав прокурор страху на колгоспне та сільське начальство, дуже вже занудливо-прискіпливо до всього чіплявся, всім і вся погрожував показати якусь незнану нам, дітям, «кузькину мать», певно, дуже страшну, бо наше начальство перед ним ледь чи не на вухах ходило. Але все, слава богу, закінчилося благополучно – адже й грізний прокурор, як виявилося, любив добру чарку і таку ж добру закуску – на халяву. Не знаю, що вже перевіряв прокурор у селі, але назад його – ледь теплого від самогонки – відправили пізно ввечері саньми – діло було взимку. Повіз його візник Кузьма (в селі він возив голову колгоспу, йому й довірили прокурора). Під вечір добре приморозило, тож «дорогого» гостя з райцентру поверх його власного кожуха закутушкали ще й у місцевий, значно більших розмірів, кожушище. Сів він у сани спиною до візника, з усіх боків попідтикували йому поли кожушища, щось там ще поклали в ноги з мішок завбільшки – на доріженьку, ласкаво співало наше начальство і – з Богом! На колінах прокурор тримав ту злополучну планшетку – «з дуже важливими, – як він казав, – бомагами». Розморений самограєм та ситою їжею, зігрітий ще й двома кожухами, прокурор заклював носом, і коли опівночі в’їхали в Семенівку і він лупнув, а планшетки на його колінах – катма. Добро те, з мішок завбільшки, чи то пак, для прокурорші гостинець, на місці, а планшетку – як лизень злизав!
Візник Кузьма тільки крекнув і вилаявся, обізвавши прокурора крутим слівцем – тепер візнику було все одно. Ясно, що допиту в міліції чи й у самому енкаведе йому не минути. Прокурор заснув, стомлений тяжкою державною службою, а ти – хап! – планшетку з особливо важливими бомагами?! Кому передав – зізнавайся! Ясно, що візнику кутузки – тоді були жахливі часи, коли кожного і всіх у чомусь неодмінно підозрювали! – не минути.
Від райцентру до Заїчинець – 22 кілометри, через два села, стільки поворотів, стільки за ніч намело снігу, які кучугури виросли, а треба було до світла знайти планшетку, бо вранці, як ледь не слізно бурмотів прокурор, «буде пізно». «І тоді, – страхав він візника – сам наляканий! – нам буде кришка. Мені за халатність і втрату документів, а на тебе