Саламандра (збірник). Стефан Грабинський
яка миттю перемінилася на певність, підтверджену щоденним досвідом.
І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по інформацію щодо останнього мешканця, який безпосередньо переді мною винаймав кімнату. Яке ж було моє здивування, коли назвали мені прізвище Борути! Був це той самий чоловік, після якого я наймав і попереднє помешкання. Якийсь дивний збіг обставин змусив мене двічі бути його наступником. Окрім цього, ніщо мене з ним більше не в’язало, не знав навіть, ким він є і як виглядає.
Взагалі-то неможливо було довідатися про нього нічого більшого, ніж те, що називався Мирко Борута і мешкав тут кілька місяців. На запитання, як давно і куди виїхав, шимон[12] мрукнув мені у відповідь щось невиразне, очевидно, не маючи найменшого бажання пускатися у дальші пояснення. Проте за виразом його обличчя я здогадався, що міг би мені чимало розповісти про мого попередника, але воліє мовчати з власної ініціативи або з наказу власника будинку. Може, мав для цього особливі причини, а може, взагалі не полюбляв занадто ділитися інформацією.
Лише значно пізніше я зрозумів його обережну тактику. Справді, з погляду інтересів господаря, вона була єдиною можливою: не варто клієнтів відлякувати. Але справа прояснилася для мене допіру після низки власних вражень, які кинули світло на особу колишнього мешканця і його справжню, свідомо затаєну переді мною долю.
У кожному разі настроєва подібність обох помешкань, що так дивовижно збігалася з індивідуальністю попереднього мешканця, давала багату поживу для роздумів.
Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кімнат «просякла» особистістю Борути.
У тому, що таке можливе, не маю жодного сумніву. Ба навіть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душі» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне співжиття з певним місцем, тривале перебування у певному середовищі, хоч би воно належало тільки до органічного світу й було позбавлене присутності інших людей, обмежуючись іно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаємний вплив і обопільну дію. Поволі утворюється різновид невловимого симбіозу, сліди якого завдяки багаторазовому повторенню закріплюються надовго і зберігаються після припинення безпосереднього контакту. Якась психічна енергія залишається після нас і тримається місць та речей, до яких звикла. Оці тендітні залишки колишніх сув’язей потім покутують цілими роками (хтозна, може, й століттями), вони невидимі для невразливих, але не менш істотні, щоби з часом обізватися виразним жестом.
Звідси дивний страх і одночасно шаноба до старих замків, запущених кам’яниць, поважних пам’яток старовини. Ніщо не гине і ніщо не йде намарно, у порожніх стінах, безлюдних галереях туляться вперті відлуння минулих літ…
Але мене турбувала ота важлива особливість, яку я мав врахувати від самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кілька місяців, після чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого міг впливати на обстановку