Саламандра (збірник). Стефан Грабинський
що виступав. – Ночви чи корито?»
Врешті видобувся назовні. Раптом мені стало не по собі.
– Де я? – крикнув я на повний голос.
Жодної відповіді. Я стояв, як вкопаний, ловлячи вухами мертву пустку. Глуху тишу ночі не порушував ані найменший шум, навіть подих. Чулися лише пришвидшені удари мого власного серця.
Тоді вирішив продовжити вивчення будинку. Ноги заплутались у якійсь шматі чи одязі, що валявся на підлозі. Нахилився, підняв. То була подерта волога лаха, що тхнула гниллю і запахом старих лойових свічок. Відкинув її з відразою.
Втомлений мозок снував здогади про місце мого перебування. Куди я потрапив? Може, то була буда садівника? Теплий запах сіна манив мене до центру будинку.
«На ньому, напевно, можна переспати, хоч би й на підлозі!»
Я пішов на той запах, та вдарився грудьми у якусь перешкоду. Стіл чи поміст, застелений свіжим сіном. Витягнув руку і задоволено погладив пахучий настил. Тапчан був порожнім, я знайшов, нарешті, собі ложе.
Не роздумуючи, скинув промоклу до нитки маринарку і, поклавши її в головах, блаженно витягнув утомлене тіло на тій підстилці.
Надворі все ще падав дощ, по даху стукали великі тяжкі краплі. У гілках дерев шумів вітер. Заколисаний тою монотонною музикою, вичерпаний довгим блуканням по дощі в бурю, я одразу впав у стан дрімоти. Якусь мить я витав поміж сном і дійсністю, у голові клубочилися дивні видіння: образи, обриси, постаті… А потім я провалився у густу темну імлу – нарешті напливла перша хвиля сну і покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цілком новому оточенні, поміж чужими, вишукано одягнутими людьми.
Покої старосвітського палацу. На стінах турецькі гобелени, реліквії предків і мисливська зброя. Якась зала – простора, світла, у хмарах тютюнового диму. Посередині, при столі з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – віст. Обличчя змучені, пом’яті. Напевно, після безсонної ночі. Три постаті – двоє мужчин і одна жінка – притягують загальну увагу. Гарні люди. Особливо отой блондин із характерним англійським профілем. Расовий тип. Грає нервово, постійно програє. Темно-сині очі щохвилі піднімаються над картами і впиваються у бліду темноволосу пані, яка сидить коло свого чоловіка в накинутій на плечі шалі.
Тих двох людей – її і красеня-блондина – щось пов’язує, якась сильна, сердечна таємниця. Погляд жінки вп’явся в обличчя того, що програє. Лице її чоловіка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло під буйною каштановою чуприною. Він грає рівно, спокійно, лише час від часу нахиляється до недогарка свічки з правого боку і припалює від неї цигарку. Тоді його сірі сталеві очі шукають очей противника і дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.
Минають довгі хвилини, години… Пані під заслоном шалі трохи висуває округле, чудово вирізьблене рамено, і шукає руки блондина. Їхні долоні на мить зустрічаються і вмить сполохано сахаються.
Чоловік