.

      Був ясний, погідний день. Я лежав навзнак. На обличчя із заґратованого маленького віконця у протилежній стіні будиночка щедро лилася ціла злива сонячного проміння. Засліплений блиском, я примружив очі, а тоді уважно розглянувся навколо. Несподівано по тілі пробіг зимний тремт: у куті стояла труна. Її відкриті нутрощі зяяли на мене пусткою смерті.

      Відвів очі, погляд упав на ріг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерії. Машинально взяв її до рук: то була лаха, брудна від пороху й болота, рясно покрита сльозами свічок. Нагадав собі минулу ніч і шмату, яку підняв у темряві. Бррр… ногою скинув її на землю.

      Протер очі. Рештки сну розвіялися. Цілком отямився.

      Де ж я?

      Під лівою рукою, що була занурена у сіно ложа, відчув якийсь твердий предмет, який до того несвідомо тримали мої пальці. Лінивство не дозволило мені ворухнутися і переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бік, проте нічого не побачив: стіна соломи і сіна заслоняла мою голову і той предмет, за який трималися мої пальці. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що мої пальці дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дійшло. Моя рука цілу ніч підсвідомо трималася за передпліччя людини.

      Я аж підскочив на помості. Вал соломи посунувся, відступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчані. Короткий погляд на обличчя товариша – і кров похолола в жилах: я упізнав блондина, якого бачив у сні.

      То було те саме аристократичне обличчя, ті самі прекрасні риси, але тепер ще підкреслені гострим мазком смерті. Він штивно лежав на солом’яній підстилці у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссі, зі смугами мулу на штанях і сорочці.