Саламандра (збірник). Стефан Грабинський
цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…
– Що ти хотів сказати, Вавера?
– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!
І так вони того вечора попрощалися…
Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.
Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або білий, на семафорі перед станцією неподалік тунелю. Інколи на «нічну тривогу» міняв світло сигналів, які тоді уже здалеку остерігали кольорами рубіну…
А однак було сумно на станції. Попри видимість руху і постійну готовність будникa віяло від гілки порожнечею і омертвінням. Безперечно мусив це відчувати і Вавера, бо коли на хвильку відірвався від роботи і блукав поглядом по колії, з очей зоріла йому туга і глибока задума. Тому після короткого відпочинку брався притьма до роботи.
Поволі витворився між ним і гілкою невловимий, але вельми близький зв’язок. Вавера став з часом немовби її втіленою свідомістю. Спілкуючись з нею майже без перерви, увібрав усі сліди минулого, що дрімали тут потаємно, а всмоктавши їх в себе, повертав підсилені тугою, пульсуючі живою, гарячою кров’ю закоханого серця.
– Почекай, сестричко, – шептав не раз, топлячи очі у п’яній задумі в сизу далину гілки. – Почекай ще трохи, голубко! Ми діждемося врешті, діждемося…
І припадав до колії, прикладав вухо до землі і слухав, слухав, затамувавши подих. За хвилю на його жовтому, зморшкуватому обличчі розливався прикрий вираз розчарування, а з зів’ялих сухих вуст випливали слова розчарування:
– Ще ні… Ще зарано…
Не раз вечорами при заході сонця втелющував цілими годинами тужливий погляд у чорніючий здаля глибокий