Саламандра (збірник). Стефан Грабинський
Його різкі рухи зраджували неспокій. Потім він підняв вікно і попрямував у протилежний бік, в кінець коридору. Там затягнувся кілька разів папіроскою і, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крізь скло його силует, що висунувся назовні, вдивляючись у напрямку руху.
– Вивчає місцевість, – зловтішно усміхаючись, пробурчав кондуктор. – Нічого не поможе. Лихо не дрімає.
Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.
– Чи наш потяг вже розминувся зі швидким з Ґроня? – помітивши кондуктора, запитав він з награним спокоєм.
– Поки що ні. Сподіваємося о будь-якій хвилі. Втім, мабуть, ми розминемося з ним на кінцевій станції, не виключено спізнення. Потяг, про якого ви питаєте, підходить з бічної гілки.
В цю саму хвилину з правого боку почувся страшний гуркіт. За вікном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами іскор, за ним миттєво прослизнув ланцюжок чорних пудел, освітлених витинанками вікон. Боронь витягнув руку у бік зникаючого потяга.
– Ото ж він і є.
Нервовий пан із зітханням полегшення витягнув портсигар і люб’язно запропонував:
– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжні «моріси».
Боронь приклав руку до козирка кашкета.
– Гарно дякую. Палю тільки файку.
– Шкода, бо добрі.
Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уїдливо посміхнувся йому услід.
– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тільки заспокоївся рано. Не говори, братку, гоп, поки не перескочиш.
Але зустріч зі швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали маліти.
А була вже за чверть десята – через п’ятнадцять хвилин Ґронь, кінець маршруту. Дорогою не передбачалося більше жодного моста, який міг би завалитися, не передбачалося жодного стрічного потяга, єдиний, з яким можна було зіткнутися, щойно щасливо промчав. Тепер зосталося сподіватися, що їхньому потягові судилося зійти з рейок або зазнати катастрофи на кінцевій станції.
Так чи інакше, але катастрофа, провіщена з’явою Смалюха, відбудеться, він за це ручався, він, старший кондуктор Боронь.
Тут ішлося не про потяг, не про пасажирів і навіть не про його власне убоге життя, а про непомильність босого марева. Бороньові незмірно залежало на тому, щоб закріпити репутацію Смалюха, підняти його престиж в очах скептичних кондукторів. Колеги, яким він не раз розказував про таємні відвідини велетня, ставилися до цієї історії з гумором, твердячи, ніби той йому просто привидівся, а інші додавали, що він залив собі баньки. Останнє особливо вражало Бороня, бо він зроду не брав до вуст алкоголю. Багато хто мав його за марновірного, вважаючи, що на цьому саме ґрунті виник у нього дивний бзик. Зачепленою виявлялася не тільки Смалюхова, але і власна його честь. Кондуктор Боронь волів сам скрутити карк, аніж пережити поразку Смалюха…
До кінця залишалося десять хвилин. Він докурив люльку і піднявся сходинками на дах вагону, в засклену з усіх боків