Саламандра (збірник). Стефан Грабинський
сигналу на зелений. За будь-яку ціну треба забрати цю людину від стрілки, змусити його піти звідси.
Тим часом машиністи вже приготувалися їхати. Локомотивом з краю в край перекочувалася команда «Рушай!»
– Зараз! Чекайте там! – крикнув Боронь. – Пане черговий, – звернувся упівголоса до чергового, що вже зайняв службову стійку. – До вас на блокпост закрався якийсь волоцюга!
Черговий стривожився. Став напружено вдивлятися у бік цегляного будиночку.
– Хутко! – підганяв Боронь. – Та рушайте вже! Бо чого доброго важелі перекине, попсує прилади!
– Рушай! Рушай! – скандували нетерплячі кондуктори.
– Чекати, до ста чортів! – гаркнув розлючений Боронь.
Черговий, піддавшись силі його голосу, кинувся до блокпосту. Тоді Боронь, скориставшись моментом, вхопився за важіль і знову перевів рейки на першу колію. Маневр було виконано вправно, швидко і тихо. Ніхто нічого не помітив.
– Рушай! – крикнув Боронь, відступаючи в тінь. Потяг рвонув з місця, надолужуючи спізнення. За хвилю останній вагон розчинився у темряві, волочучи за собою довгий червоний шлейф ліхтаря…
Надбіг з блокпосту ошелешений черговий, ретельно перевірив перевідний пристрій. Щось йому не сподобалося. Підніс до губ свисток і дав відчайдушний триразовий сигнал.
Запізно!
І якраз з боку станції вже розірвав повітря страшний гуркіт, глухий відгомін детонації, за яким запанував пекельний галас – стогони, плач, завивання змішалися в дикому хаосі з брязкотом ланцюгів, скреготом розтрощених коліс, тріском немилосердно чавлених вагонів.
– Карамболь, – шепотіли поблідлі вуста. – Карамболь!
СИГНАЛИ
На товарній станції, у старому вагоні, що давно вийшов з ладу, зійшлося, як завжди, на балачку кілька вільних від служби залізничників. Було три начальники потягів, старший контролер Чепень і заступник начальника станції Гашиць.
Позаяк жовтнева ніч досить холодна, то розпалили залізну грубку з трубою, виведеною в отвір даху. Цією вдалою ідеєю товариство завдячувало кмітливості начальника станції Сьвіти, який сам поставив уже поїдений іржею нагрівач, що викинули з якоїсь чекальні, і чудово пристосував його до нових умов. Чотири дерев’яні, обтягнені подертою цератою лавки і садовий стіл з трьома ногами та широкою, наче щит, стільницею доповнювали інтер’єр вагона. На гаку під стелею був підвішений ліхтар, який тьмяно освітлював обличчя присутніх.
Так виглядав «залізничний клуб» працівників станції. Затишний притулок для бездомних кавалєрів, тиха, відлюдна пристань для незайнятих службою кондукторів.
Тут у вільну хвилю збиралися після рейсу втомлені залізничники, аби відпочити та погомоніти з колегами. Тут у диму кондукторських люльок, у чаді тютюну і цигарок було розказано безліч оповідок та анекдотів, снувалася нитка залізничної долі.
І нині збіговисько було гамірне
© А. Квятковський, переклад українською, 1993.