Лютеція. Юрій Винничук
Там власне й жила Лютеція, я приходив до неї, і ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбірні з безліччю стародруків, вичитували щось цікаве й тішилися, мов діти. Бо й були в душі дітьми. Мені баглося зостатися в тому будиночку навіки, нізащо не хотілося його покидати, але закони снів невмолимі, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаєш. Сни – це вповзання людини в себе, і коли невідома сила виштовхує мене зі сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись і бачу те, що не вмістилося уві сні. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моїй свідомості тісно сплелося те, що снилося насправді, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний світ, який розкривається в снах мені лише частково, я хочу знати, що буде далі, я відчуваю й вірю, що Лютеція – і є тією, кого прагнув усе життя, кого шукав і вимарював, хто ніколи не зрадить, бо уява ніколи не зраджує. Я й не здогадувався, що продовження цих снів знайду в когось іншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звідав і описав.
А далі я жив уже тими снами. Життя довкола було гидким, жахливим і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з’ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі кагебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима й вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів чи коханок, і тільки сни залишаються поза межами їхньої досяжності, сни, у яких чуюся безпечно, можу бути таким, яким є. Інколи мені не хотілося навіть прокидатися, кожне таке прокидання викликало в мене страх, біль і розпач, я хотів забутися, хотів повернутися назад у сон, де мені було цілком затишно, де мене не діймали всі потворності мого життя. Я жив у снах, і там мені було тепло, хоч і тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж – там… я лише там справжній, цілісний, урівноважений і щиро радію життю, а тут – лише моя оболонка. Світ, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморід згару і чув, як тріщить під ногами чорна твердь, а під нею копошаться велетенські слизькі тіла, і коли вони вдихають повітря чи видихають, то я піднімаюся і опускаюся, і часом втрачаю рівновагу.
Одна тільки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили мої батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневіру в закон, я оглядав стелажі з книгами, тисячами книг, багато з них не читані, я дивився на гори списаних паперів і думав, що у випадку втрати цього будинку й поділу його, я не буду мати куди з цим багатством подітися, бо нема такого двокімнатного помешкання, яке б усі ці скарби вмістило, і мені здавалося, що ці книги осудливо дивляться на мене, бо я замість боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешіптуються, інколи та чи інша книжка падає мені на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправді ці книжки – малі безпорадні кошенята, й усе, на що здатні, – це чекати від мене рішучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидіти.