Лютеція. Юрій Винничук
у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустріч великому невідомому, яке ледь-ледь мріє на обрії, але врешті-решт і нас чекає те саме – знесилення, змах рук, промінь сонця у жмені і бульбашки на поверхні води.
Там, на самому дні, руки наших пращурів, перетворені на зелені водорості, вигойдуються, тягнучись до поверхні, їхні тіла, замулені в піщане дно, творять неспокійні пагорби, які увесь час пересипаються, міняються місцями. Краще не дивитися в ту темну глибінь, бо їхні очі можуть загіпнотизувати й покликати скоріше, ніж тобі призначено. Я не зазирав у глибінь, бо я боявся глибини і висоти, але засинаючи часто уявляв себе потопельцем, що мирно лежить на пухкому дні, оповитий барвистими пагонами, і дивиться вгору, туди, де просочується світло, мовби очікуючи потаємної звістки від когось незнаного. І так мені було затишно в тих моїх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в інші місцини, з яких найдужче мене вабило те місто, затоплене в ніч, як на дні підземного моря, що ніколи не бачить світла сонця.
– Коли я з тобою кохаюся, – каже Юля млосним голосом, – на згадку спадає шокуюча правда, що людина на 85 відсотків складається з води. І тоді мене проймає страх: я боюся втопитися в тобі, влитися в тебе, наче струмок у річку, і щезнути. Коли ти виходиш із берегів, я захлинаюся…
У сутінках її тіло розквітає, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихає, тихо так скрапує мед із налитих по вінця вуст, що шукають одні одних.
3
Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ – у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів – переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.
– Не думаю, що твій дідо вудив шинки, – сказав я.
– Ніколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?
– Цікаво, чи вона збереглася.
– Дурний? Та їй бозна скільки