Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд
очікуючи заперечної репліки.
– В наступному поколінні всі, – припустив Дік, – матимуть імена Пітер чи Барбара.
Ентоні продовжив його передбачення:
– Звісно, Гледіс чи Елінор були героїнями останнього покоління, і зараз вони мають першість, тому дістануться у спадщину наступним поколінням продавчинь…
– І заступлять Еллу і Стеллу, – перебив Дік.
– І Перл, і Джуел, – від щирого серця додала Глорія, – і Ерла, і Елмера, і Мінні.
– І тут на сцену вийду я, – додав Дік, – і візьму ці застарілі імена, скажімо, Джуел, і приклею його до якогось ексцентричного персонажа, і тоді її кар’єра почнеться заново.
Її голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напівнасмішливу інтонацію в кінці, – ніби побоюючись, що її переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смішком. Дік розповів їй, що лакей Ентоні називається Баундс – і їй це видалося просто чудовим! Дік вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латає латки за зарплату», потім додала, що гірше, ніж каламбур, може бути тільки особа, яка кидає на творця каламбуру докірливо-смішливі погляди.
– Звідки ви? – запитав Ентоні. Він пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.
– Канзас-Сіті, Міссурі.
– Її вигнали якраз тоді, коли там заборонили продаж сигарет.
– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого діда.
– Він реформатор, чи щось на кшталт, вірно?
– Я червонію за нього.
– Я теж, – зізналась вона, – я ненавиджу реформаторів, особливо тих, які намагаються змінити мене.
– А таких багато?
– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорія, ти багато куриш, втратиш свій гарненький колір обличчя!» і «Ой, Глоріє, чому б тобі не вийти заміж і не осісти?».
Ентоні підкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.
– Окрім того, – провадила вона далі, – є такі витончені реформатори, які розповідають про тебе всілякі дикі історії, а потім кажуть, наскільки вони за тебе переживають.
Він побачив, врешті-решт, що її очі були сірими, дуже спокійними і дуже прохолодними, й коли вони зупинили свій погляд на ньому, він зрозумів, щó мав на увазі Морі, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.
– Мушу зізнатися, – неохоче сказав Ентоні, – що навіть я чув дещо про вас.
Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Її очі, сповнені сірої вічності нерухомої гранітної скелі, піймали його погляд.
– Скажіть мені. Я повірю. Я завжди вірю в те, що інші говорять про мене, – а ви?
– Незмінно! – одностайно погодилися хлопці.
– Отже, кажіть.
– Не впевнений, що я повинен, – піддражнив Ентоні, мимоволі усміхаючись. Вона була настільки зацікавлена, що годі було не покепкувати над її самозахопленням.
– Я маю на увазі твоє прізвисько, – сказав її кузен.
– Яке прізвисько? – запитав Ентоні та ввічливо вдав, що здивований.
Раптом