Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд
«Демон-коханець»? Чи «Жінка в сльозах», незле! Ніяк незле, що скажеш?
МОРІ. Я навіть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?
ЕНТОНІ. Сьома.
МОРІ (його очі звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Він мене до сказу довів одного разу.
ЕНТОНІ. Як?
МОРІ. Своєю звичкою робити записи.
ЕНТОНІ. Мене теж. Здається, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттєвим, але він забув, що, отже, він дістався до мене. Він сказав: «Ти не міг би сконцентруватись?» А я відповів: «Ти набрид мені до сліз. Як я можу пам’ятати?»
МОРІ (беззвучно сміється, його обличчя розпливається в розуміючій посмішці). Дік не обов’язково бачить більше, ніж інші. Але він може описати суттєво більше з того, що помічає.
ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…
МОРІ. О, так. Вражаючий!
ЕНТОНІ. І енергія амбітності, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цікаво – він і підбадьорює, і захоплює. Інколи від його присутності дух забиває.
МОРІ. О, так…
Тиша й далі:
ЕНТОНІ (із переконливим виразом, наскільки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчі). Але енергія його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, і вражаючий талант, скоріш за все, – теж. Залишиться тільки старе тороччя, дратівливе, балакуче та егоїстичне.
МОРІ (сміючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дік розуміє речі не так глибоко, як ми, а от він, зі свого боку, відчуває суттєву перевагу творчого мислення над критичним, і все таке.
ЕНТОНІ. Ще б пак. Але він помиляється. Він дуже часто піддається нападам ентузіазму. Якби він не був такий занурений у реалізм і не мав би носити шати циніка, то був би довірливим, як релігійний лідер із коледжу. А він – ідеаліст. Отак. Він гадає, що ні, оскільки відкинув християнство. Пригадуєш його в коледжі? Він проковтував кожного автора, одного за одним, ідеї, техніки, персонажі: Честертон, Шоу, Велс, і кожного з них з однаковою легкістю.
МОРІ (досі обдумуючи своє останнє спостереження). Я пам’ятаю.
ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажімо, мистецтво…
МОРІ. Зробімо замовлення. Він буде…
ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…
МОРІ. Ось він іде. Дивися, зараз зіштовхнеться з офіціантом. (Він підняв палець, щоби подати сигнал, – так, ніби то була м’яка і дружня лапа.) Ось і ти, Кермеле.
НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привіт, Морі. Привіт, Ентоні Комсток Петч. Як поживає онук старого Адама? Дебютантки й досі в’ються за тобою, га?
Новоприбулий – Річард Кермел – невисокий і світловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисіє. В нього жовтуваті очі – одне з них суттєво яскравіше, інше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смішно видається, як у малюка з карикатури. Він випирає в деяких місцях – його живіт випирає пророчо, його слова випирають із рота, навіть кишені його обіднього костюма випирають так, ніби вони наповнені висловухою колекцією всіляких графіків, програмок і різноманітних вирізок – на них, примружуючи свої непарні жовті