Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд
сидячи біля вікна, він викурив останню сигару. Уперше за останній рік він відчув, що повністю насолоджується Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже південна гострота. Самотнє місто, однак оскільки він виріс сам, то навчився уникати самотності. Упродовж останніх місяців він був обачним, і коли не мав жодних домовленостей на вечір, то спішив до одного з клубів, щоби когось там зустріти. О, так, самотність тут була присутня…
Сигара, її дим напливав на тонкі брижі завіси, виплітаючи на ній ледь помітні білі візерунки, вона жевріла, аж поки годинник на церкві Святої Анни не пробив першу годину жалібним світським тоном. Десь за півкварталу почувся наростаючий шум, він нагадував гуркіт барабанів, – перехилившись через вікно, він побачив поїзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де міста бомбардували з летючих поїздів, і на мить він уявив, як Вашингтон-сквер оголосив війну Центральному парку, буцімто це був північний кордон, за яким велася битва і приходила смерть. Але поїзд пролетів, ілюзія розвіялася: спершу до стихаючих барабанів, а потім до клекотання орла в далині.
З П’ятої авеню долітали дзвінки й низькі невиразні звуки автомобільних клаксонів. Але на його вулиці панувала тиша, і тут він був у безпеці від усіх життєвих небезпек, бо тут були його двері й довгий коридор, і його вартова – спальня – у безпеці, у безпеці! Світло газових ліхтарів прозирало крізь вікно, ніби місяць, але було яскравішим і прекраснішим за нього.
Ретроспекція «В раю»
Краса, яка народжувалася кожні сто років, сиділа в чомусь на кшталт передпокою, крізь який пролітали пориви білого вітру, а часом – якась задихана й заклопотана зірка. Зірки приязно їй підморгували на бігу, а вітри невгамовно розвівали її волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, і дух її були єдині – краса її тіла була есенцією її душі. Вона була тією сутністю, яку віками шукають філософи. У цьому передпокої вітрів і зірок вона сиділа вже сотню років, спокійно споглядаючи саму себе.
Нарешті вона зізналася, що мусить народитися знову. Зітхнувши, вона завела довгу розмову із голосом, що долітав із білого вітру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.
КРАСА (губи її ледь рухаються, очі звернені, як завжди, всередину самої себе). Куди мені мандрувати тепер?
ГОЛОС. До нової країни, землі, якої ти не бачила досі.
КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в ці нові цивілізації. Як довго я пробуду цього разу?
ГОЛОС. П’ятнадцять років.
КРАСА. Як називається місце?
ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекрасніша земля на світі – земля, де мудрі є трохи мудрішими за нерозумних; земля, де у правителів глузду не більше, ніж у маленьких дітей, а законодавці вірять у Санта-Клауса, де потворні жінки контролюють сильних чоловіків…
КРАСА (здивовано). Що?
ГОЛОС (дуже пригнічено). Так, це справді сумне видовище. Жінки зі скошеним підборіддям та безформними носами у білий день