Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук
витріщилися на Івана. Ось що ти за птиця!
Грицько ступив наперед, скреготнув зубами.
– Бовдур! Бабій! Гайда, братва, за мною!
Іван залишився біля живоплоту сам у вечірніх сутінках. Свист і крик товаришів давно затихли, а він усе ще стояв і не міг зібрати думок докупи. Уперше в житті замислився, як далі жити – самому, без друзів.
Хтось доторкнувся до його плеча. В голові майнула думка: «Грицько». Іван здригнувся і вже підняв руку, щоб дати ляпаса навідмаш, але дотик був боязкий і ніжний, тепла долоня тремтіла на його плечі.
Він зрозумів і несміливо обернувся. Вечір враз прояснився, наче на небо виплив повний місяць. Зорі заморгали, посміхнулись і впали золотим дощем на землю. Перед ним стояла Маруся.
– Це через мене ти… – прошепотіла вона.
Іван мовчав.
– Але ми підемо вдвох до них. Не бійся, ти не залишишся без друзів. – Наблизилась до нього й одним подихом вимовила: – Дякую.
Іван стиснув їй руки. Хотілося сказати, що він не хоче більше йти до товаришів, що йому зовсім добре з нею.
Маруся мовби відгадала його думки і звільнила долоні.
– Чому Грицько хотів це зробити? – спитала.
Холодок вихором обкрутився довкола серця. Іван зітхнув. Грицько її цікавить. Вона давно знайома з Грицьком, а оце, напевно, посварилися. Отже, він буде всього-на-всього посередником між ними.
– Що хотів зробити? – перепитав, щоб виграти час і впорядкувати свої думки.
– Чому він такий недобрий? – повторила запитання Маруся.
Хто недобрий? Грицько недобрий? Та хіба ти знаєш, який Грицько? Він міст підірвав, дитину врятував. Так, але це останнє було першим кроком до відчуження… Іван проковтнув слова, що мали вирватися на захист Грицька.
– Грицько добрий, – промовив скупо. – Це він після смерті батька став такий сердитий. А за сьогоднішнє я винен, – признався щиро. – Він не хотів.
І одразу ж в Івана розвіялася нехіть до розмови. Він незграбно взяв Марусю за руку і почав палко розповідати про товаришів. Хай не думає, що вони справді якісь шибайголови… Це їх так назвали панянки з сусідньої вулиці, які не знають навіть, звідки хліб береться. А взагалі дівчат вони таки не святкують. Хлопець, що водиться з дівчатами, – та чи ж він здібний на героїчні вчинки? Де там!
Іван забув, що сам іде з дівчиною. Маруся нагадала йому про це.
– А дівчата хіба не воюють на фронтах? – заперечила. – Ти цього не чув?
Не дала йому відповісти. Ось вона – дівчина, а скільки зазнала горя! Хоч тітка Фрузя їй за рідну матір, все ж вона сирота. Брат в армії ще з сорокового року, одна залишилася з цілої родини. Сто кілометрів пішки йшла до цього міста. Стомлена і голодна впала на дорозі, і якби не солдати… А тепер вона тітці допомагає і вчиться. Хоче все життя вчитися. І любить веселе товариство. Пристала б до них, тільки…
– Та ти не дивись, що Грицько такий, ну… – гаряче заговорив Іван. – У Грицька добре серце. Я ж кажу тобі, що він цієї весни врятував дитину від смерті, як ото солдати тебе. Про це всі знають, хоч він і таїть…
Іван помітив, як