Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук
про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.
Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.
Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?
Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.
Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх панахид проспівали протягом багатьох років на українській землі, розійшлися по всій Галичині друковані в Кракові націоналістичні відозви, і відлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жінок, вереском сонних дітей.
Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.
Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.
Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.
Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.
– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.
Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.
Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.
Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.
– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.
– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипів Андрій, кудлатий, роздягнений, в самій сорочці. – «Обережно до людей підходь!» Він тобі, Іванку, ще не раз спасибі скаже за ці твої християнські настанови…
Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.
– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика