Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук
Хапаючись за одвірок, вийшов з сільради і, спираючись на тини, поплівся не на Дідицьке, а мимо хат Якубського до камерального лісу.
Ніхто не дивився йому вслід. Стояли збентежені. Пушкар змотував воловід, Лесько сунув за грубу палицю.
– Це ви так Україну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афішу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.
На толоці зустрів Богдана. Хлопчина біг до батька, голосно схлипуючи.
– Вірочка!.. – він закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…
– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.
– А ти все таїш, таїш від мене… За що ж її… За що ж її мали арештувати?
Шинкарук пригорнув сина.
– Ох, як я їх ненавиджу! – хлипав Богдан.
Батько мовчав. Він не мав що сказати синові. В самого душа спустошилася. До цієї хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надія, віра… Тепер не було в серці нічого. І він не міг порадити синові, кого треба ненавидіти, – весь світ чи себе самого.
Шинкарук помітив на вилозі Богданової блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив її.
– Викинь це геть, – сказав і простягнув руку до грудей хлопця.
– Ні, ні! – відступив Богдан. – Ні, не відбирай і цього. Ти ні в що ніколи не вірив, і тобі добре. А я не можу так…
Хлопець повернувся й, ніби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.
Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?
Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.
– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.
Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.
VII
За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!
Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.
Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.
Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.
Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.
– Вас