Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
Римський.
– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…
Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.
– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума без суду і слідства вбили, як скаженого звіра. Катюзі, як кажуть, по заслузі. Що ж, чудово, якщо Деніел Дум отримав, що йому належиться, але те, що заслужив, отримав і Брандер Мертон. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то і Мертон не має права. Вибирайте що завгодно, – ваш бунтівний самосуд чи нашу нудну законність, але, заради Всемогутнього Господа, нехай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя.
Ніхто йому не відповів, тільки адвокат прошипів:
– А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що треба пробачити злочинця?
– А що вона скаже, якщо я заявлю, що ви його вже пробачили? – відрубав священик. – Надто пізно ви відчули повагу до закону, пане Бернарде Блейку.
Він помовчав і вже м’якше додав:
– Сам я скажу правду, якщо мене спитають ті, кому належиться, а ви вільні чинити, як вам заманеться. Це, власне, як забажаєте. Вілтон телефонував сюди з однією лише метою: він повідомив мені, що вже можна про все розказати.
Патер Браун повільно пройшов до сусідньої кімнати і спинився біля столика, за яким знайшов свою смерть мільйонер. «Коптська чаша» стояла на колишньому місці, і він загаявся трохи, вдивляючись в її райдужні переливи і далі – в блакитну безодню небес.
Невидимець
У холодній вечірній блакиті кондитерська на розі двох закручених вулиць у Кемден-тауні виблискувала в темряві, як кінчик тліючої сигари. Точніше сказати, навіть як цілий феєрверк, бо незліченні вогні всіх барв веселки дробилися в численних дзеркалах і танцювали на пишних тортах і цукерках, сяяли позолоченими та кольоровими фантиками. Цю сліпучу вітрину обліпили вуличні хлопчиська – шоколадки були в блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші за сам шоколад, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і привабливий, так ніби весь Північний полюс перетворився на величезний ласий шматок. Певна річ, що настільки райдужні спокуси не могли не привернути до себе дітвору з усієї околиці у віці до десяти, а то й дванадцяти років. Але ця крамничка на розі не була позбавлена привабливості навіть для старших: від вітрини не відривався молодик принаймні років двадцяти чотирьох. Крамниця була і для нього сліпучим дивом, але манили його не тільки шоколадки, хоча, до слова сказати, їх він також не проти був би скуштувати.
Це був високий, міцний юнак із рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав теку з малюнками, які продав за прийнятною ціною видавцям, після того як дядько,