Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
які незамінні в кондитерській справі. Старанно розмістивши все це, він встановив у центрі білосніжний обливаний торт, який служив головною прикрасою вітрини.
– Що це ви робите? – злякалася панночка.
– Те, що й годиться, люба Лоро… – почав він.
– Ох, заради Бога, постривайте хвильку! – вигукнула вона. – І не розмовляйте зі мною в такому тоні. Я питаю, що це таке?
– Святкова вечеря, панно Гоуп.
– А це що? – спитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.
– Весільний торт, пані Енґус.
Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, в вітрину. Потім повернулася і, граційно спершись ліктями об стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.
– Ви навіть не даєте мені поміркувати, – на мить похнюпилася вона.
– Я не такий дурний, – відповів він. – У мене своє поняття про християнську смиренність.
Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на усмішку, обличчя її ставало все серйознішим.
– Пане Енґус, – спокійно промовила вона, – перш ніж ви знову візьметеся за свої витівки, я маю коротко розповісти вам про себе.
– Я задоволений, – відказав Енґус серйозно. – Але вже якщо так – то розкажіть заодно і про мене теж.
– Та мовчіть же, вислухайте мене, – наполягала вона. – Мені нема чого соромитися і навіть шкодувати нема про що. Але що ви заспіваєте, якщо дізнаєтеся, що зі мною трапилася історія, яка мене нітрохи не зачіпає, але переслідує, як жахіття?
– Ну, якщо справа у цьому, – серйозно зауважив він, – то треба принести торт назад.
– Ні, ви спершу послухайте, – наполягала Лора. – Почнімо з того, що мій татусь тримав готель, який називався «Руда рибка», в Ладбері, а я працювала за барною стійкою.
– А я все гадаю, – докинув він, – чому саме в цій кондитерській панує настільки благочестивий, християнський дух.[6]
– Ладбері – це сонна, глуха, поросла бур’яном діра в одному зі східних графств, і «Руду рибку» відвідували тільки заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна собі уявити, – хоча ви цього навіть уявити не можете. Маю на увазі дрібних, незначних людців, у котрих ще вистачає грошей, щоб байдикувати та тинятися по барах або грати на перегонах, причому всі вони одягнені зі зухвалою бідністю, хоча останній бідоха незрівнянно достойніший за них усіх. Але навіть ці юні шалапути рідко коли удостоювали нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше за інших, були не кращі, а гірші за інших постійних відвідувачів в усіх без винятку стосунках. В обох були гроші, і мене дратував їхній вічно порожній погляд і манера одягатися без смаку. Але я все-таки жаліла їх: мені чомусь здавалося, що вони звикли до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них страждав фізичною вадою – з тих, над якими любить насміхатися кожен селюк. Це були навіть не вади, а, швидше, особливості. Один із них був на диво малий на зріст, майже карлик, у будь-якому