Марія Стюарт. Стефан Цвейг
в замку Голіруд сама собі створила маленьку Францію, невеличкий світ, де можна зовсім непомітно й вільно віддаватися улюбленим схильностям, свій Тріанон. У круглій башті Голіруду Марія Стюарт створює собі на французький смак лицарський, романтичний двір; із Парижа вона привезла гобелени й турецькі килими, пишні ліжка, меблі й картини, гарно переплетені книжки, своїх Еразма, Рабле, Аріосто і Ронсара. Тут розмовляють і живуть по-французькому, тут увечері при миготливих свічках грають музику, влаштовують товариські ігри, читають вірші, співають мадригали. На цьому мініатюрному дворі вперше по той бік Ла-Маншу спробували ставити «Маски», невеличкі класичні принагідні вистави, що їх згодом англійський театр доведе до найпишнішого розквіту. Далеко за північ там танцюють у костюмах, і під час одного з тих танців у масках – “The purpose”, «Мети» – молода королева з’являється навіть перебрана за чоловіка, в чорних вузьких шовкових штанах, а її партнер – молодий поет Шастеляр – одягнувсь як жінка, і то була мить, яка, напевне, породила б у Джона Нокса сповнений злоби жах.
А втім, на ці години веселощів з обережності не пускають пуритан, фанатиків та подібних до них буркотунів, і марно обурюється Джон Нокс цими souparis та dansaris, вечерями й танцями, і гримить з амвона собору Св. Егідія, аж борода йому метляється, наче маятник: «Князі більше звикли грати музику і сидіти на бенкетах, ніж читати і слухати святі слова Господа. Музики і лестуни, які завжди занапащають молодь, подобаються їм більше, ніж старі та мудрі чоловіки, – про кого тут може думати цей непогрішний? – які своїми святими настановами прагнуть бодай почасти присадити гордість, у якій ми всі народилися». Але те молоде і веселе коло має небагато охоти дослухатися до «спасенних настанов» kill joy, убивці радості; чотири Мері, кілька по-французькому настроєних кавалерів щасливі, що можуть в осяйному й теплому просторі дружби забути про похмурість суворої і трагічної країни, а передусім Марія Стюарт може скинути холодну маску величності й бути лише молодою веселою жінкою в колі однолітків та однодумців.
Така потреба лише природна. Але Марії Стюарт завжди небезпечно піддаватися своєму недбальству. Прикидання пригнічує її, обережність протягом довгого часу їй нестерпна, а проте саме ця чеснота – «невміння промовчати», це “je ne sais point déguiser mes sentiments”[8] (як вона колись написала) – в політичному аспекті завдала їй більших прикрощів, ніж іншим людям – найпідступніше ошуканство і найнещадніша жорстокість. Адже невимушеність, із якою поводиться королева поміж тих молодих людей, зі сміхом приймаючи їхню пошану і, можливо, мимоволі навіть вимагаючи її, породжує в тих розгнузданих недоречне панібратство, а для палкої натури воно становить навіть спокусу. Щось у цій жінці, чию красу на портретах не можна побачити повною мірою, збуджувало чуттєвість, можливо, окремі чоловіки на основі непомітних ознак ще тоді передчували, що під лагідним, люб’язним і начебто цілком упевненим поводженням цієї схожої на дівчинку жінки прихована
«Я не вмію приховувати свої почуття» (