Марія Стюарт. Стефан Цвейг
котиться вниз і вгору і що лише один крок відокремлює королівський трон від ешафота і знову-таки лише один крок веде від Тауеру, цього передпокою смерті, до Вестмінстерського палацу. Тому Єлизавета завжди відчуватиме владу як щось плинне, а все певне – немов під загрозою; обережно і перелякано тримає Єлизавета корону і скіпетр, неначе вони зі скла й можуть будь-якої миті випорснути з рук; власне, все її життя минає в турботі та нерішучості. Всі портрети переконливо доповнюють збережені описи її характеру: на жодному портреті вона не дивиться ясно, вільно й гордо, як справжня повелителька, її нервове обличчя завжди наполохано й неспокійно напружене, ніби вона дослухається до чогось, ніби чекає на щось, на її вустах ніколи не сяє впевнена усмішка. Боязливо й водночас марнославно підносить Єлизавета свій блідий лик над помпезною пишнотою надміру лискучої від діамантів сукні, вона немов мерзне під тією заважкою розкішшю. І ми відчуваємо: тільки-но вона лишається сама, тільки-но з її кістлявих плечей спадає врочисте вбрання, тільки-но зникають рум’яна з худеньких щік, із неї заразом спадає і величність, лишається тільки жалюгідна, розгублена, рано постаріла жінка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своїй скруті і ще меншою мірою тямить панувати над світом. Така боязкість, властива королеві, не може справляти дуже героїчного впливу, і ці вічні зволікання й вагання, нездатність вирішити, звичайно, не мають у собі нічого величного, але державницька велич Єлизавети перебуває не на романтичному рівні, а на іншому. Її сила розкривається не у відважних планах і постановах, а в упертій і тривалій праці примноження й забезпечення, заощадження і збирання, власне, в міщанських і господарських чеснотах: якраз її вади, її боязливість і обережність стали продуктивними в державницькому розумінні. Якщо Марія Стюарт любить тільки себе, Єлизавета любить свою країну, як реалістка, вона сприймає своє владарювання з чуттям обов’язку як професію, натомість Марія Стюарт, цей романтик, сприймає своє королювання як покликання, яке ні до чого не зобов’язує. Кожна з обох жінок сильна і кожна слабка у якомусь іншому аспекті. Якщо героїчно-безглузда відвага довела Марію Стюарт до згуби, зволікання й вагання Єлизавети зрештою забезпечили їй перемогу. Адже в політиці повільна впертість завжди бере гору над нестримною силою, ретельно вироблений план – над імпровізованим поривом, реалізм – над романтизмом.
Але в цій боротьбі між сестрами протилежність має ще глибший характер. Єлизавета і Марія Стюарт – полярні типи не тільки як королеви, а і як жінки, немов природі раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвітньо-історичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшої подробиці.
Марія Стюарт – повноцінна жінка, жінка від першої до останньої риси, і якраз найважливіші постанови її життя походять із цього найнижчого джерела її статі. Але це не означає, ніби нею постійно керували пристрасті, ніби над її натурою панували лише інстинкти, бо