Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
обличчя Едіт, те, як вона шкутильгає кімнатою на милицях, і тут-таки мені вчувся їхній стукіт і грюкіт разом із дзенькотом і скрипом прихованих пристроїв на її гомілках. Тоді від страху, несвідомо, не обдумуючи, я натяг повіддя. Я повторював собі: «Кому стало краще від того, що ти із захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочікуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч із сумлінням; у мене не вистачає духу і далі вільно та природно насолоджуватися радісним відчуттям бадьорості та здоров’я. Млявою, повільною риссю дістаємося ми до lisiére,[10] крізь яке дорога веде до навчального плацу; і лише коли маєток ховається з виду, я отямлююсь і кажу собі: «Що за дурня! Викинь із голови ці дурні сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»
Із цього несподіваного ривка повіддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруєння співчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне відчуття – приблизно так, як захворівши, прокидаєшся з важкою головою, – що зі мною щось сталося чи стається. До цього часу я бездумно жив у своєму обмеженому маленькому світі. Я переймався лише тим, що здавалося важливим і цікавим моїм товаришам та моїм начальникам, але ніколи ні про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися і про мене. Я не знав справжніх душевних потрясінь. Стосунки з сім’єю були налагоджені, професія та кар’єра окреслені та регламентовані, і така відсутність відповідальності (я зрозумів це лише зараз) зробила моє серце легковажним. І ось несподівано щось трапилося, щось сталося зі мною, щоправда, ніби нічого такого значного, що проявлялося б зовні. А проте від того гнівного погляду ображеної дівчини, в якому я пізнав невідому мені досі глибину людського страждання, ніби гребля впала в душі, і назовні ринув нестримний потік палкого співчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумілою, як для будь-якого хворого є незрозумілою його хвороба. Спочатку я лише зрозумів, що перейшов межу замкнутого кола, де моє колишнє життя протікало легко і просто, й увійшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала і тривожила; вперше переді мною розкрилася безодня почуттів. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неї і звідати до кінця. Водночас інстинкт застерігав мене, що піддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Він закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну історію». Але інший голос мені нашіптував: «Сходи туди! Відчуй ще раз цей дрож, що пробирає по спині, ці мурашки по шкірі від страху та напруженого очікування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаєш такого випробування і наробиш ще більше дурниць, ніж уперше».
Несподівано все вирішилося без мого втручання: через два дні я отримав листа від Кекешфальви, в якому він запитував, чи не бажаю я пообідати у них у неділю. Цього разу будуть лише чоловіки, і, до речі, підполковник фон Ф. з військового міністерства, про якого він вже мені говорив; звісно, його донька
Узлісся (