Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
вашою обізнаністю!»
Каву подають у будуарі; у великих келихах з’являється охолоджений на льоду коньяк, за ним цілий калейдоскоп лікерів і, звісно, чудові товсті сигари з розкішними кільцями. Під час бесіди Кекешфальва нахиляється до мене і тактовно запитує, чи бажаю я зіграти з ними партію в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – відповідаю я поспіхом; відважитися на робер з підполковником з військового міністерства доволі ризиковано. Виграєш – він, напевне, розсердиться, а програєш – прощавай, місячна платня! До того ж, згадую я, в гаманці у мене щонайбільше двадцять крон…
І ось, доки в сусідній кімнаті розкладають ломберний столик, я підсідаю до дівчат, і дивно – чи то вино, чи гарний настрій переміняє все навкруги? – сьогодні вони обидві видаються мені надзвичайно милими. Едіт має не такий блідий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трішки нарум’янилася для гостей, або ж дійсно її щоки порозовішали від пожвавлення; так чи інакше, але сьогодні не видно нервово тремтливих ліній навколо її рота і мимовільного сіпання брів. Вона в довгій рожевій сукні; ні хутро, ні покривало не приховують її фізичної вади, а проте я, всі ми в чудовому настрої і не думаємо про «це». А Ілона, я підозрюю, навіть трохи сп’яніла: її очі так і виблискують, а коли вона сміється, відкинувши назад гарні пишні плечі, я відсуваюся, щоб не піддатися спокусі торкнутися – ніби ненароком – її оголених рук…
Чудовий коньяк розливається по жилах приємним теплом, товста сигара, дим від якої ніжно лоскоче ніздрі, дві гарненькі жваві дівчини поруч із тобою – та після такого бенкету навіть найбільший телепень почне заливатися соловейком; а до слова, я і так непоганий оповідач, якщо тільки не нападе моя проклята сором’язливість. Але сьогодні я в чудовій формі і розмовляю зі справжнім натхненням. Звісно, все, про що я розповідаю їм, – всього лише маленькі курйози; наприклад такий, як стався минулого тижня з полковником. Ще до закриття пошти він хотів відправити термінового листа віденським експресом і, викликавши одного улана, такого собі гуцульського селюка, суворо наказав йому негайно відправити у Відень цей лист. Цей дурисвіт прожогом кидається в конюшню, сідлає свого коня, виїжджає на шосе і чвалом несеться прямісінько у Відень! Якби не зателефонували в сусідній гарнізон, цей дурило дійсно скакав би вісімнадцять годин поспіль. Отож я – чесне слово! – не обтяжую ні себе, ні своїх слухачок глибокодумними розмовами, це лише анекдоти, плоди казармової дотепності багатьох поколінь, але вони – я й сам дивуюся – безкінечно тішать дівчат, обидві сміються без упину. Сміх Едіт звучить особливо легко, і хоча високі сріблясті ноти інколи переходять у пронизливий дискант, радість, безсумнівно, ллється із самої глибини її єства, і вже шкіра на щоках, тонка й прозора, ніби порцеляна, набуває все живішого відтінку, відблиск здоров’я і навіть краси осяює її обличчя, а її сірі очі, зазвичай холодні і трохи колючі, виблискують дитячою радістю.