Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
котра вимирає в наш час організації та механізації. На війні я стикався майже виключно з масовою мужністю, мужністю в строю. Та якщо її розглянути під лупою, то проявляються дуже дивні компоненти: багато марнославства, багато легковажності чи навіть нудьги, але передусім – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осміяним, страх діяти самостійно і – передусім – страх стати в опозицію до загального запалу; більшість із тих, кого на полі бою вважали наймужнішими, особисто я (пізніше і в цивільному житті) знав як сумнівних героїв. Будь ласка, зрозумійте, – сказав він, ввічливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – із себе я в жодному разі не роблю винятку.
Мені сподобалася манера, з якою він говорив, і я хотів підійти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, і, оскільки нас посадили далеко один від одного, ми більше не мали змоги поговорити. Лише коли всі почали розходитися, ми зіткнулися в гардеробі.
– Думаю, – усміхнувся він, – наш спільний покровитель заочно нас уже познайомив.
Я усміхнувся у відповідь:
– І доволі добре.
– Напевне, змалював мене таким собі Ахіллесом, а моїм орденом хизувався, немов своїм?
– Приблизно так і було.
– Так, він неабияк пишається ним. Так само, як і вашими книжками.
– Дивний чолов’яга! Але є й гірші. До речі, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.
Ми вийшли. Він одразу ж заговорив до мене:
– Повірте, коли я говорю, що всі ці роки ніщо не завдавало мені більшого клопоту, ніж цей, як на мене, надто примітний орден Марії Терезії, то це не просто гучні слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кінця, – що коли я його отримав там, на фронті, то мене пройняло до мозку кісток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищі ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожній війні діставався, можливо, лише дюжині людей… Тобто це дійсно немов зірку з неба дістати. Так, для хлопця двадцяти восьми років це означає чимало. Ти стоїш перед строєм, а всі дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, і кайзер, його недосяжна величність, вітає і тисне тобі руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цінність лише в нашому мілітаристському світі, а коли війна закінчилася, мені здалося смішним пройти крізь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дійсно був хоробрим (імовірно, не хоробрішим, ніж десятки тисяч інших) і мав щастя бути поміченим і – можливо, це найдивніше – повернутися живим. Уже рік потому, коли люди скрізь почали витріщатися на маленький шматок металу і ковзати по мені побожними поглядами, мені остогидло викроковувати живим пам’ятником, і роздратування від цієї постійної уваги було однією з вирішальних причин, чому після війни я так швидко звільнився з армії.
Він пришвидшив ходу.
– Я сказав: «однією з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумілішою. Головною причиною було