Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
мого! О Боже, як же мені – недоречній, сором’язливій людині – вести бесіду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше місце. Біля мене сиділо смагляве пустотливе створіння – гарненька племінниця, котра, напевне, тоді все-таки помітила мій захоплений погляд у кондитерській, бо посміхнулася мені привітно, наче старому знайомому. Її очі були кольору кавових зерен, і дійсно, коли вона сміється, вони іскряться, ніби зерна в жаровні. У неї чарівні маленькі прозорі вушка під густим чорним волоссям (немов рожеві цикламени серед моху, думаю я). Голі руки, м’які та гладенькі; напевне, на дотик вони, як почищені персики…
Приємно сидіти поруч з такою гарною дівчиною, і я майже закохуюся в її співучий угорський акцент. Приємно бенкетувати в такій осяяній залі за таким аристократично сервірованим столом; за тобою лакей у лівреї, перед тобою – найкращі наїдки. Моя сусідка ліворуч, котра говорить з легкими польськими інтонаціями, теж видається мені доволі appétissant,[4] нехай навіть вона дещо масивніша. Чи це так вино діє, світло-золотисте, потім темно-червоне, ніби кров, а тепер іскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зі срібних карафок і череватих пляшок лакеї в білих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все ніби при дворі. Я ще ніколи не їв так смачно, навіть ніколи не мріяв про те, щоб так смачно, так розкішно, так вишукано їсти. Вносять все вишуканіші, все дорожчі страви на нескінченних тарелях: в золотій підливці плаває блідо-блакитна риба, увінчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гірках із розсипчастого рису, блакитно пломеніють пудинги в ромі, пістрявіють різнобарвні солодкі кульки морозива, фрукти, котрі, напевне, проїхали півсвіту, ніжно притискаються одне до одного в срібних кошиках. Немає ні кінця ні краю тим наїдкам, а наостанок – справжня веселка з напоїв: зелені, червоні, білі та жовті, а до чудової кави – сигари, завтовшки як спаржа!
Розкішний, казковий будинок – нехай буде благословенним добрий аптекар! – світлий, щасливий, шумливий вечір! Я не знаю, чи від того почуваюся так невимушено та вільно, що праворуч, ліворуч і навпроти мене очі засяяли яскравіше, а голоси стали гучнішими, забувши про манірність і жваво розмовляючи – у будь-якому разі, моя колишня сором’язливість зникла. Я весело розмовляю, догоджаю обом сусідкам одночасно, п’ю, сміюся, поглядаю із запалом навколо, і коли час від часу – зовсім не випадково – мої пальці торкаються гарних голих рук Ілони (так звуть гарненьку небогу), то здається, вона зовсім не ображається на ці легкі доторки; вона теж розслаблена, окрилена та розніжена цим розкішним святом, як і всі ми.
Поступово я відчуваю (чи не від незвичних чудових вин, токаю та шампанського на переміну?) як на мене находить якась легкість, ледь не бешкетна невгамовність. Тепер для цілковитого щастя мені не вистачає якоїсь дрібнички – для піднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, мені відкрилося вже наступної миті, коли раптово з сусідньої
Апетитний (