Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
дівчини. Я схилився перед нею лише на мить, коли вона вже сиділа за столом, і тепер можу згадати лише щось ніжне і тендітне, і ще її швидкий сірий зацікавлений погляд. Але куди ж вона поділася? Вона ж як дочка господаря не могла піти геть? Занепокоєно я оглядаю всіх жінок та дівчат уздовж стін: жодної схожої на неї. Зрештою я заходжу в третю кімнату, де, прихований китайською ширмою, грає квартет, і полегшено зітхаю. Бо там сидить вона – точно, це вона! – ніжна, тоненька, у світло-блакитній сукні між двома старшими дамами в куточку для відпочинку за малахітово-зеленим столиком, на якому стоїть пласка ваза з квітами. Вона трохи схилила вузьке обличчя, ніби дослухаючись до музики, і лише тепер, у порівнянні з яскравим багрянцем троянд, я помічаю, як мерехтить її прозоро-блідий лоб під важким каштановим волоссям. Але я більше не витрачаю часу на пусте спостереження. Слава Богу, що я її знайшов, полегшено зітхаю я в душі. Отож я можу вчасно надолужити втрачене.
Я підходжу до столу – поруч гримить музика – і вклоняюся на знак мого ввічливого запрошення. Здивовані очі дивляться на мене, не розуміючи, губи залишаються напіврозкритими на півслові. Але вона навіть не ворухнулася, щоб піти за мною. Вона мене не зрозуміла? Я вклоняюся ще раз, тихо дзенькнувши острогами:
– Дозвольте вас запросити, милостива панянко?
Але стається щось жахливе. Вона рвучко відхиляється, ніби хоче ухилитися від удару; разом із цим її бліді щоки заливає рум’янець, щойно відкриті губи міцно стискаються, і лише очі нерухомо втуплюються в мене з виразом такого жаху, який мені ще ніколи в житті не зустрічався. Наступної миті по всьому її стиснутому тілі проходить судома. Намагаючись підвестися, вона хапається обома руками за стіл так, що ваза на ньому гримить і дзвенить, одночасно з цим щось падає з її крісла з різким стуком, щось із дерева та металу. Вона все ще міцно тримається обома руками за стіл, що розхитується, її легке, ніби дитяче, тіло все ще здригається, а проте вона не тікає, вона ще розпачливіше хапається за важку кришку стола. Знову і знову це тріпотіння, цей дрож від стиснених кулаків до самого волосся. І раптом вибухає риданнями, диким задушеним криком.
Але літні дами вже обступили її справа і зліва, вже підтримують, вже приголублюють, вже улещують, заспокоюють її дрож, вже м’яко відривають її руки від столу, і вона знову падає в крісло. Та плач не припиняється; навіть стає ще бурхливішим, ніби хлинула кров, ніби вона здригається від блювоти. Якби музика (котра заглушує все) за своєю ширмою стихла лише на одну мить, всі аж до самої танцювальної зали почули б ці ридання.
Я стою там, збитий з пантелику, наляканий. Що? Та що ж сталося? Безпорадно дивлюся, як обидві старі дами намагаються заспокоїти плач дівчини, котра тепер, засоромившись, поклала голову на стіл. Але знову і знову нові поштовхи ридання, хвиля за хвилею проходять по худенькому тілу до самих плечей, і кожного разу від цих раптових поштовхів дзвенить ваза. А я безпорадно все ще стою там, ніби скам’янілий; комірець мене душить