Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
мене зусібіч, а завтра по всьому місту підуть розмови про мій неоковирний вибрик, і сотні вуст їх смакуватимуть; вже рано-вранці цю новину доставлять із молоком до всіх дверей, а звідти рознесеться в челядні, а далі піде в кав’ярні та установи… Завтра це знатимуть у моєму полку…
У цю мить я, немов крізь туман, бачу її батька. З трохи засмученим обличчям – вже знає? – він іде через зал. Він до мене підійде? Ні – тільки б не зустрітися з ним зараз! Мене раптом охоплює панічний страх перед ним та перед усіма. І достоту не розуміючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть із цього пекельного дому…
– Пан лейтенант уже йдуть від нас? – ввічливо дивується слуга і робить рукою жест, ніби сумніваючись у своїх словах.
– Так, – відповідаю я.
Щойно це слово злітає з моїх губ, мені стає страшно. Невже я справді хочу піти? І наступної миті, коли слуга подає мені шинель, я ясно усвідомлюю, що своєю малодушною втечею я роблю нову, і може, ще більш неприпустиму дурість. Але вже надто пізно. Не можу ж я знову віддати йому шинель і повернутися до зали, коли він, злегка вклонившись, вже відчиняє мені двері. І от я, згораючи від сорому, стою біля цього чужого, проклятого дому, холодний вітер б’є в обличчя, серце згорає від сорому, і я судомно хапаю ротом повітря, ніби задихаюся.
Це була та лиховісна помилка, з якої все й почалося. Тепер, коли минуло стільки років, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епізод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по суті, вляпався у цю історію лише через непорозуміння; навіть найрозумніша та найдосвідченіша людина могла припуститися такої gaffe[5] – запросити до танцю скалічену дівчину. Але тоді, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але і грубіяном, справжнім лиходієм. Я почувався так, ніби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зіпсувало те, що я – і це стало зрозуміло одразу, щойно перед будинком мені в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вітру, – просто втік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися.
Не можу описати свій стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освітленими вікнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болісно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танці припинилися через мене, і всі гості побігли в маленький будуар втішати ображену; чоловіки, жінки й дівчата – усі разом за зачиненими дверима обурюються негідником, що запросив до танцю немічну дитину і злякавшись утік після паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний піт, я відчував його під кашкетом – про мою ганьбу дізнається і пліткуватиме все місто! Містяни вже докладуть зусиль, перемиють усі кісточки! В уяві я вже бачив, як мої товариші в полку – Ференц, Міслівец і, передусім, Йожі, цей затятий дотепник, – прицмокуючи підходять до мене: «Ну, Тоні, ти й утнув! Варто було тебе один-єдиний раз спустити з цепу – і маєш, осоромив увесь полк!» Місяцями продовжуватиметься глузування в офіцерській їдальні: адже
Нетактовність (