Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
не переставали обговорювати почуте.
– Мені одне не зрозуміло, – враз сказав Гліб.
– Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений – він задовільнить всі твої запити, – відповів Богумил.
– Я серйозно! – образився Гліб.
– Що тобі не зрозуміло?
– У Твері зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенія, на котрій бажає одружитися Юрій, його дочка.
– Що тут незрозумілого?
– Але мені відомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем київським і змушений був залишити місто, поступившись йому. І навіть Сарай не допоміг йому.
– Ну і що?
– І тепер Лев Данилович бажає породичатися з дітьми Ярослава?
Богумил кивнув головою.
– Це політика, воєводо, – сказав він. – Нам, простим смертним, не дано зрозуміти, про що думає князь, чи то вирішуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невістки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишається лише виконувати княжу волю – то у похід, то на весілля.
Звістка про те, що Глібові знову доведеться покинути сім’ю і поїхати у краї, про які і у Злати, і в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жінки не подали виду. За все спільне життя (а Добрава і Гліб знали один одного чи не від того часу, як почали усвідомлювати себе) і мати, і жона звикли до його військової служби.
Життя протікало звичним, наперед визначеним руслом: Гліб постійно пропадав серед своєї дружини, намагаючись найкраще підготуватися до далекої дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрій же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всі ці приготування стосувалися будь-кого, але не його.
Ніхто з них не знав, що їхня участь у поході була поставлена під сумнів не ким-небуть, а самою княгинею. Констанція Угорська із самого початку противилася родичанню свого сина з «невісткою із Тмутаракані», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсім в іншій стороні); їй було миліше поріднитися з П’ястами .[13] Зрозумівши, що з чоловіком не має сенсу сперечатися, вона засумнівалася у здатності отроків [14] виконати цю місію.
– Ти впевнений у Глібові? – запитала вона якось після сніданку.
– Ти сумніваєшся у ньому? А у Богумилі не сумніваєшся? – здивувався Лев.
– Богумил боярин. Він відданий тобі, а Гліб… Звідки він взявся? Я дивуюся твоїй легковажності, Леве. Узяти якогось простолюдина, невідомо якого походження і поставити для охорони нашого сина – твого наступника! І довірити йому привезти наречену. Не розумію!
– І Гліба, і Богумила вибрав сам Юрій, і ми маємо поважати його вибір, – відказав Лев. – Щодо походження Гліба, то знай, що його мати походить з роду воєводи Звягеля.
– Воєводою можна будь-кого призначити, – вставила Констанція. – Як і ти призначив того ж таки Гліба.
– Не будь-кого, – заперечив князь. – А лише найдостойніших.
П’ясти – князівська і королівська династія в Польщі.
Отроки – молодша дружина у княжому війську.