Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
двох хлопчаків, які завжди пленталися поміж ногами ратників у даремній надії отримати від тих хоч якусь зброю. Але на їхнє превелике здивування київський воєвода їх упізнав.
– Це ж треба, як летить час! – вигукнув він і буквально згріб у обійми спочатку Богумила, а затим і Гліба. – Та останній раз я бачив вас обох худими і вічно замурзаними хлопцями, які ще жодного разу не покидали Тустані! А тепер дивись – аж до Києва дісталися! І не просто дісталися. Ще й з такою поважною місією!
– Ти знаєш? – здивувався Богумил. – Але звідки?
– Земля чутками наповнена, – ухилився від прямої відповіді Ратибор. – Вся руська земля говорить, що княжич Юрій вже засидівся серед холостяків.
Це розсмішило Гліба.
– Так, – підтвердив він. – От тільки ми не помітили у княжича великого бажання одружуватися.
– Важка ноша випала князям, – згодився Ратибор. – Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навіть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проїхати. Тому зараз відпочиньте, а завтра продовжимо розмову.
Пропозиція воєводи Ратибора підоспіла дуже вчасно, адже подорожні дійсно стомилися. Від постійного сидіння на конях турбувала спина, а у Гліба від безперервного переживання про ймовірний напад розбійників до того ж розболілася голова. У такій ситуації навіть їжа відходила на другий план. Лише б дістатися до ліжка.
Зрештою, воєвода Ратибор виявився гостинним і ненав’язливим господарем. Він не турбував гостей, аж поки вони самі не предстали перед ним і не повідомили, що відпочили. Правда, повели їх не до столу, а у лазню, де вони остаточно змили з себе пилюку, наскрізь просяклу потом – своїм і коней. Тому навіть Михайло, котрому здавалося, що київський воєвода має до нього якесь упередження, заспокоївся і надалі вирішив просто не перейматися подібними думками.
І лише після цього Ратибор запросив їх до столу.
Розмова, як завжди буває у подібних випадках, протікала навколо останніх подій у Львові, що найбільше цікавило воєводу, адже він виявився відрізаний від рідних місць, а новини, що із великим запізненням доходили да Києва, були застарілими і сильно спотвореними. Ратибора цікавив останній невдалий похід Лева Даниловича.
– Хоч мені і не випадає критикувати князя, але тут він допустив помилку, – сказав він після того, як вислухав детальну розповідь Гліба про останню битву.
– Де саме? – поцікавився Богумил.
– Потрібно було дочекатися інших князів. А Лев Данилович понадіявся на свою перевагу у війську. І забув, що це не завжди спрацьовує на чужій території.
Але хоч русичі і вважали Михайла за свого та ділили з ним всі незгоди важкої подорожі, все ж відкриватися перед ним ніхто не хотів. Тому після обіду Ратибор запросив Гліба з Богумилом прогулятися Горою, щоб показати колись величне місто.
– Оце все ще недавно було заросле чагарником, – розповідав воєвода. – Скільки трудів довелося прикласти, щоб зрубати його! Колись місто відродиться і стане