Мітфордські вбивства. Джесcіка Фелловз
я тут.
На її подивування, Ненсі засміялася.
– Господи, ти здійняла такий гамір! Старий Гупер їздив на вокзал, але тебе там не було! Що трапилося? Мені було трохи ніяково, – торохтіла вона в шаленому темпі, – адже це саме я порекомендувала тебе. Тож я рада, що ти приїхала. Розказуй.
– Ну, я… – почала Луїза, хоча й зовсім не уявляла, з чого ж почати. Почувши, що вона змусила Ненсі ніяковіти, Луїза схотіла залізти під стіл і не вилазити звідки аж доки всі не підуть. Щойно вона почала пояснювати, як її перервала кухарка, сказавши міс Ненсі не сунути носа до чужого проса й жестом показавши Луїзі сісти. Щойно кухарка відвернулася, Ненсі закотила очі, однак більше нічого не питала. У неї таке життєрадісне обличчя, думала Луїза, спрагле бажання дізнатися більше… більше чого, вона не знала, але більше. Вона впізнавала це в собі.
– Ти вже бачилася з Май? Тобто з Леді Редесдейл, моєю мамою? Вона зараз вечеряє, тож припускаю, що ні. Зрештою, вже трохи запізно. Можливо, завтра? Тобі є де переночувати? – Ненсі потягла стільця і сіла навпроти Луїзи, поклавши лікті на стіл. Її обличчя було таким щирим. Пані Стобі несхвально кашлянула, але продовжила кип’ятити молоко.
Раптом Луїза осягнула весь величезний будинок за кухонними дверима. Більший, ніж будь-який інший, де їй доводилося бувати; тут зібралася вся родина, щаслива та здорова. Вона пам’ятала, що їй розповідала про них Дженні, у листі, в якому дала їхню адресу – п’ятеро дівчаток та один хлопчик, ще один мав ось-ось народитися. Лорд-батько та леді-мати, няня в дитячій. Дитяча! Коли Луїза з матір’ю забирали білизну в пані Шовелтон, вони рідко заходили далі чорного входу. Тож вона бачила, як виглядають ці будинки, лише на ілюстраціях: чудові картини на стінах, дивани, оббиті шовком, з пухкими подушками, килими з довгими китицями та палахкотливі каміни. У залі дзеркало в позолоченій рамі та вази зі свіжими квітами з саду. А тепер ця дівчина сидить перед нею, з начесаним волоссям та оксамитовим комірцем на сукні, поверх накинутий плетений кардиган. Без сумніву, думка про те, що Луїза могла стати частиною цього маєтку хоча би на хвилину, була абсурдна. У неї були такі ж шанси працювати помічницею няні в Букінгемському палаці. Краще їй піти, і скоро.
Луїза різко підвелася й схопила капелюха зі столу, намагаючись приховати те, що криси були надірвані.
– Перепрошую, міс, – сказала вона, – мені краще піти.
Вона відступила й подякувала кухарці. Ще до того, як хтось встиг поворухнутися чи щось сказати, вона відчинила двері чорного входу й вийшла надвір. Її знову вдарив холод, а дощ так і не припинився. Вона досі не знала, куди йти, але думала, що зможе повернутися дорогою до вокзалу й хоча би там знайти собі притулок. Уранці вона мала вкрасти кілька монет, щоб доїхати додому. Від думки про дім і про те, хто чекатиме на неї там, дівчину мало не знудило, але вона опанувала себе й опустила голову, захищаючись від погоди. Сльози струменіли обличчям. Якби не мати, вона впала б у канаву й чекала смерті.
Вона пройшла лише кілька хвилин, досі тримаючись вигину