Випробування невинуватістю. Аґата Крісті
запитально глянула на чоловіка.
– Поліція також зацікавиться!
– Поліція? – запитала різко Мері. – А їм що до цього?
– Люба моя, – мовив Філіп. – Поміркуй.
Мері повільно підійшла та сіла біля нього.
– Бачиш, це нерозкритий злочин, – пояснив Філіп.
– Чому б їм цим перейматися… Так багато часу минуло.
– Гарна спроба видати бажане за дійсне, – сказав Філіп. – Та боюся, що це, по суті, неможливо.
– Звісно, – погодилася Мері. – Після того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагічної помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.
– Може, вони й не захочуть, але, ймовірно, муситимуть! Обов’язок – це обов’язок.
– О, Філіпе, я впевнена, що ти помиляєшся. Трохи попліткують, а тоді все вляжеться.
– І тоді ми житимемо довго та щасливо, – невесело підсумував Філіп.
– Чому б ні?
Він похитав головою.
– Це не так і просто… Твій батько має рацію. Треба зібратися і обговорити це. І викликати Маршалла, як він і пропонував.
– Тобто поїхати в Сонячний Ріг?
– Так.
– Ми не можемо.
– Чому ні?
– Це практично неможливо. Ти інвалід і…
– Я не інвалід, – роздратовано заперечив Філіп. – Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.
– Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу…
– Я цим не переймаюся.
– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.
– Попроси когось, щоб ночував тут.
– Добре тобі казати… наче це найлегше на світі.
– Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.
– Не хочу.
– Ми там надовго не затримаємося, – заспокоїв її Філіп. – Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сім’я повинна об’єднатися перед лицем світу. Ми повинні з’ясувати, як нам діяти.
III
У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.
Найчіткіше в пам’ять врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.
А інші. Жінка на ім’я Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське ім’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?
Лео Арґайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.
І