Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо
голос був благальним, та я на це не зважала.
– Тут так не робиться, – відповів ти. – Піт сказав: якщо я хочу цим займатися, то треба повністю поринути в це.
– О, Піт сказав, – я вже була розлючена. – То ти поговорив із Пітом про це, а зі мною – ні.
– Люсі… – почав ти.
– Знаєш що? – сказала я. – Іди до біса. – Гнів поширився в мені аж до кінчиків пальців рук і ніг. Я підійшла до нашого ліжка й кинула одну подушку та ковдру на диван. – Сьогодні ти спатимеш тут.
– Люсі, ми не договорили. – Ковдра звисала з твоїх рук.
– Ми закінчили, – сказала я, розстібаючи сукню й вимикаючи світло.
Звичайно, жоден із нас не спав. Я знову й знову в думках переживала нашу розмову. І хоча я ненавиділа тебе в ту мить, однаково хотіла перетнути кімнату й просковзнути до тебе на диван, щоб відчути твоє міцне тіло поряд. Ти водночас був мені втіхою й болем.
Якоїсь миті ти підвівся, став поруч із ліжком і сказав:
– У мене є ідея.
Я не відповіла.
– Я знаю, що ти не спиш, – зауважив ти. – Бачу твої очі. Ми не затулили штори. Ти стояв, освітлений вогнями міста, з ореолом над головою. «Грішний янгол», – подумала я і зрештою перепитала:
– Що?
– Можливо… можливо, ти б поїхала зі мною. – Ти нерішуче випростав руку в напівтемряві. – Можливо, ми зможемо все владнати.
Я торкнулася твоїх пальців. На якусь мить здалося, що в цьому є сенс. Але потім мій розум зосередився на тому, про що саме ти просиш. На Багдаді. На валізах. На квартирах. На роботах.
– Але… як? – запитала я.
Ти присів на ліжко, досі тримаючи мене за руку, і знизав плечима.
– Ми знайдемо спосіб.
– Але де я буду жити? Чим займатимусь? Як щодо моєї кар’єри, Ґейбе?
Я відчувала, як гнів знову наповнює моє тіло. Ти просив мене пожертвувати своїми мріями заради тебе, а сам ніколи б такого для мене не зробив, навіть не обдумав компромісне рішення, не поговорив зі мною про це.
Ти похитав головою й відповів:
– Я не знаю. Але впевнений, що люди так роблять. Можливо, ти знайдеш іншу роботу. Ти можеш писати статті й таким чином робити щось важливе. Ми б поєднали слово й фотографію разом. Мені слід було подумати про це раніше. Це було б ідеально.
– Я думала, що мої мрії не є чимось непотрібним, Ґейбе, – відповіла я. Я кохала тебе. Це правда. І досі кохаю.
Дуже. Але те, про що ти мене просив, не було чесним. І тоді мені боліло – і зараз болить, бо ти без моєї участі вирішив поїхати й не подумав про будь-які альтернативні варіанти.
– Це не те, що я маю на увазі, – сказав ти.
Я зітхнула. Це було занадто.
– Поговоримо про це вранці.
– Але… – почав ти й раптом замовк. – Добре, – мовив зрештою, але не поворухнувся. Так і сидів на ліжку, тримаючи мене за руку.
– Ґейбе? – запитала я.
Ти повернувся до мене обличчям. На вулиці проїхала поліцейська автівка, її спалахи відбились у твоїх очах.
– Я не можу спати без тебе, Люсі.
Я відчула, як очі знову наповнюються слізьми.
– Це нечесно,