Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо
цим ти хочеш займатися? – запитала я, указуючи на фотографії.
Ти похитав головою і відповів:
– Це лише задля розваги. Моя мама – художниця. Бачила б ти, на що вона здатна. Вона створює розкішні грандіозні абстракції, але заробляє, продаючи невеличкі картини з вечірніми загравами в Аризоні туристам. Я не хочу такого життя: створювати те, що продається.
Я сперлася на кухонний столик і роздивлялася решту світлин. Іржа, що в’їлась у кам’яну лавку, потріскані вени мармуру, корозія на залізничних рейках. Прекрасне в таких місцях, про які я ніколи б не могла подумати.
– Твій тато теж художник? – запитала я.
Твоє обличчя закрилося. Я побачила це: ніби двері, що зачиняються перед очима.
– Ні, – відповів ти. – Він не художник.
Я випадково натрапила на лінію розлому, про яку не знала. Я завважила це, бо ж пізнавала твій ландшафт. Сподівалася, що добре вивчу тебе і знатиму, як свої п’ять пальців.
Ти притих. Я мовчала. На тлі досі розривався телевізор, і я чула, як диктори вели мову про Пентагон і про авіакатастрофу в Пенсильванії. Мене знов охопив жах від усвідомлення подій. Я відклала твої світлини. Тоді здавалося збоченням зосереджувати увагу на прекрасному. Але, озираючись назад, я думаю, що саме це було, мабуть, правильним.
– Хіба це не ти запрошував мене на ланч? – запитала, хоча не була голодна, а від зображень, що миготіли на екрані телевізора, мій шлунок стискався.
Двері перед твоїми очима відчинилися.
– Так, я, – відповів ти і, погоджуючись, кивнув.
З усіх інгредієнтів, які ти мав, можна було зробити лише на`чос. Отже, я механічно нарізала помідори й відкрила бляшанку бобів іржавим консервним ключем, тоді як ти виклав чипси з тортильї на один з одноразових контейнерів із алюмінієвої фольги й натер сир у глибоку чашу з оббитими краями.
– А як щодо тебе? – запитав ти, наче наша розмова не зійшла нанівець.
– Га? – я натиснула на кришку банки, щоб потім її було зручніше зняти.
– Ти художниця?
Я поклала металевий диск на стіл.
– Ні. Найбільш творча моя робота – це написання історії для своїх сусідок у кімнаті.
– Про що? – запитав ти, нахиливши голову набік.
Я сховала погляд, щоб ти не побачив, як я зашарілася.
– Мені соромно, – відповіла я, – але вони про поросятко Гамільтона, яке випадково потрапило до коледжу, призначеного для кроликів.
Ти, на диво, розсміявся.
– Гамільтон. Свиня. Дійшло. Це прикольно.
– Дякую, – відповіла я і знову подивилася на тебе.
– То цим ти хочеш займатися після випуску? – Ти дістав банку із сальсою і намагався відкрити її, притискаючи кришку до столу.
Я похитала головою.
– Не думаю, що існує великий ринок для історій про поросятко Гамільтона. Я думаю про рекламний бізнес, але наразі ця ідея видається дурною.
– Чому дурною? – запитав ти, зі звуком відкрутивши кришку.
Я кинула погляд на телевізор.
– Чи є в цьому хоч якийсь сенс? У