Щастя для кожного. Пау Рейзін
її на місце. Віктор, як і будь-який хороший терапевт, не порушує тишу. Хоча абсолютно тихо тут не буває: час від часу перегавкуються собаки, чутно звуки машин із боку шосе, ледь помітно шумить струмочок у лісі за будинком.
– Він зі мною грається. А може, ми граємо одне з одним. А може, його навіть і не існує! Може, якщо я запитаю, то виявиться, що колись давно в тому будинку вбили старого китайця. Чи малого китайця – хлопчика. А старий – це його брат-близнюк. Або це взагалі картонне зображення старого китайця.
Том добряче прихиляється до склянки з «Мейкерс Марк».
– А що б з цього зробив Стівен Кінг?
Том – письменник. Тобто він пише. Зараз він саме в пошуках сюжету для свого дебютного роману – щоправда, слід ще визначитися із жанром. І нехай розповідь про картонну фігуру китайця, що обертається, і не найбільш захоплива історія у світі, але принаймні він не скиглить про своє жахливе подружнє життя.
Яке вже завершилося, звісно ж.
Кілька місяців він міг говорити з Віктором лише про свій шлюб. Знову й знову розповідав, як Гаррієт почала віддалятися від нього, немов озеро, що почало висихати. «Поки це відбувається – ти нічого не помічаєш. А потім одного ранку просто прокидаєшся – і бачиш мертву рибу». Йому так сподобалася ця метафора, що він вирішив вставити її у свій роман. А за кілька днів викреслив. А потім знову вписав.
Але тепер Том уже завернув за ріг (і мається на увазі не лише ріг дороги біля будинку містера У) і почав жити далі. Почав прибирати весь той смітник, на який перетворилося його життя після розриву з Гаррієт. Почав зосереджувати увагу на своєму «новому житті в новому світі», як він це називає в розмові з друзями з Британії.
Том, високий і стрункий, усе ще одягнений у спортивний костюм, розлігся на жовтому дивані. Чи можна назвати його привабливим? Його довге обличчя наче висічене з мармуру, а очі посаджені на 6,08 відсотка далі (одне від одного) за середнє значення. Ці очі зазвичай випромінюють тепло, веселощі, гумор і розум, але іноді й темніші речі: розчарування, сум і навіть розпач. На таке обличчя можна довго дивитися. Воно завжди різне: іноді нагадує відомого англійського детектива Шерлока Холмса, а іноді – сумного клоуна.
Його риси обличчя на 41 відсоток збігаються з рисами Сіда Барретта, нещасного фронтмена гурту «Пінк Флойд». Хоча, якщо взяти до уваги, що ДНК людини й звичайного нарциса збігаються на 35 відсотків, це не такий уже й важливий показник.
То який висновок? Красивий чи ні? Поки що зупинимося на «стрункий».
– Я от думаю, чи не відпустити мені бороду. Як гадаєш?
Повисла довга пауза. Віктор не квапиться вступати в обговорення.
– Що, ухиляєшся від коментарів?
(О, це Віктор уміє майстерно.)
– А може, ти й маєш рацію.
Фух. Борода – не найкраща ідея, це точно.
– Що в мене ще нового? Є прогрес із Джеральдом.
Це він про героя свого роману.
– Я подумав, що це непогано, якщо в нього буде якась особливість. Наприклад, якщо він повторюватиме останні кілька слів співрозмовника. Чи це дратуватиме? Так, дратуватиме.
Знову